АНТОН МАРТИНОВ, співвласник видавництва «Наш Формат»

Наразі галузь змінюється та перебуває на зламі епох — від суцільно паперової до електронної. Перед нами, видавцями, книготорговцями, перекладачами й усіма, хто дотичний, стоять виклики: перший — як перейти від епохи консерватизму до епохи інновацій, і другий — як можна змінити український ринок. Вікно, яке перед нами відкрилося за останні три-чотири роки, свідчить про те, що ми можемо його змінювати, можемо будувати, але, зрештою, багато чого залежить саме від нас. І треба обов’язково розуміти, що без помилок перемог не буває. Факапи — це нормально. Про них потрібно говорити, їх треба аналізувати, підніматися та рухатися далі. Не бійтеся помилятися — бійтеся зупинятися.

Перший факап нашого видавництва — це наше колекційне видання 2016 року. Це книжка «Стрімголов», яка пішла до друку зі словом «стірмголов» на корінці. Ми, звісно, відкликали книжку з типографії, але 456 щасливих власників цього колекційного видання все ж є.

Ще один книжковий факап трапився з нами, коли ми видавали книгу Насіма Талеба «Чорний лебідь». Через те, що перекладачі завалили дедлайн, книжку не встигли вчасно надрукувати. А у нас презентація. Ми запросили людей з усієї України, чекаємо на книжку, а її ще не друкують. І Влад Кириченко, засновник «Нашого Формату» пропонує мені: «ну виходь, розповідай, що ж робити». І я вигадав історію. «Чорний лебідь» — це ж насправді книжка про неймовірне у нашому житті. Ну я виходжу на сцену і кажу: це неймовірно, ми для вас підготували отаку презентацію, яка базується на тому, що самої книжки не буде, це ж чорний лебідь, і от він прилетів. Ми розвісили орігамі — чорних лебедів з паперу, презентація пройшла ідеально. Дехто навіть повірив, що так було задумано.

ІРИНА СЛАВІНСЬКА, журналістка, перекладачка, продюсерка третього суспільного каналу «Українське радіо. Культура»

Коли я починала працювати в перекладах, але ще книжок не перекладала, час від часу для підзаробітку перекладала різні проекти для телебачення. І колись один український телеканал зробив телешоу, яке називалося «Око Зари». Це щось подібне до тревел-шоу,  ведучою якого була колишня порноакторка, що відвідує різноманітні хлібні місця: новий клуб для свінгерів, секс-шопи, фестиваль порнофільмів.

Щоб трохи заробити грошей, я переклала з десяток випусків цього шоу. І під час роботи потрібно було знайти чимало лексики. Я лазила на онлайн-форуми різних цікавих субкультур, і коли закінчила роботу, мені ще довго контекстна гугл-реклама пропонувала секс-шопи.

Загалом це все було дуже смішно. Тепер я можу відтворювати дуже специфічну лексику французькою та українською. Відтоді минуло доволі багато часу — і от я вперше отримала замовлення перекласти книжку. Це був «Оргазм і Захід» Робера Мюшамбле — книжка про історію задоволення в західній культурі. Взагалі не про секс, але і про секс також. Про те, як у добу Відродження людина усвідомлює власну індивідуальність, починає цінувати задоволення, сон, смачну їжу, секс, оргазм.

Коли я дійшла до ХХ століття, до сексуальної революції, знову довелося ходити по форумах, перевіряти, чи не оновилася лексика, чи не з’явилися якісь інакші слова. Плюс Мюшамбле загалом дуже широко говорить про різні культури та проводить такі зв’язки між французькою та англо-саксонською культурами. Усе це я перевіряла дуже ретельно, консультувалася з тими, кого можна вважати фахівцями цієї справи, але біда таки прийшла. Але не звідти, звідки я сподівалася.

Розділ XIX століття, Велика Британія, вікторіанська мораль, велике місто, Лондон, борделі, багаті чоловіки, які ходять до жінок, порядні холодні дружини, гарячі розпусні жінки, які працюють у цих борделях. І от у цьому розділі трапляється мені словосполучення «public houses», яке я, звичайно ж, перекладаю на автоматі як «будинки розпусти». Редакторка не звернула уваги на те, що насправді це паб. Книжка вийшла, її читали. І тут, тоді ще в «Живому Журналі», з’являється розгромний пост про те, що безграмотна перекладачка написала про будинки розпусти, хоча насправді всі знають про те, що це паб. Це, звичайно, переклад з мови, яку ти не дуже добре знаєш, плюс недбалість редактора, плюс ефект Даннінга-Крюгера. Чим менше ти розбираєшся у якійсь галузі, тим менше в тебе є підстав сумніватися в тому, що ти в ній не розбираєшся.

Гуглити треба все.

ІВАН МАЛКОВИЧ, засновник видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

Я припускаю, що моя велика невдача ще попереду.

Але про якісь моменти, які не подолано й досі, я розповім. Ми знаємо, що в Україні процвітає книжкове піратство. Здавалося б, у цифрову еру, коли можна прочитати текст в інтернеті, навіщо підробляти книжки? Проте очевидно, що їх ще досі підробляють.

І от коли ми видавали «Гаррі Поттера», його страшенно підробляли. Було прикро, тому що придбання прав на видання — дуже дорого коштує, і хотілося показати наклади, об’єктивні цифри, як книжку читають в Україні. Проблема в тому, що ніколи в Україні не можна вгадати замір глибини читацького інтересу. У певні моменти ми не встигали, або фабрики наші пригальмовували, були зайняті якимось підручниками. Словом, так вийшло, що наших Гаррі Поттерів підробляли просто «по-чорному».

Це були сотні тисяч підробок. Це було нечесно — наша праця, наші права, наші гроші, які ми недоотримуємо. Ми вирішили розібратися. Зібрали відомості про машини, які возять підроблені книжки на Петрівку, зафіксували номери цих машин, я сходив на прийом до голови СБУ. Вони створили спеціальну комісію, яка мала би ловити цих людей. Але нюанс в тому, що саме СБУ не може таким займатися, їй треба робити це руками міліції. Власне, міліція мала зробити контрольну закупівлю підроблених книг, причому за наші гроші. Іншого варіанту не було, ми дали гроші — мовляв, робіть контрольну закупівлю та ловіть їх. Але сталося ось що: настає час контрольних закупів, всі приходять накривати банду, а книжок нема. Хоча ми всі знаємо навіть місце, де їх зберігають. Міліція (чи хто) просто попередила тих людей.

Це поразка не тільки моя чи А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ, а нас усіх. Ми не маємо правового поля, щоб покарати, бодай показово, людей, які чинять наругу.

А коли вийшла книжка Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», ми знову ж не знали, як бути з накладом. Перший був 20 тисяч — і нам здавалося, що це багато. Це був грудень, і коли нам треба було додруковувати, фабрики не могли. До Нового року всі їхні графіки було розписано, і поки ми просилися, пірати підробляли ці книжки. Це було найсумнішим. Тому що в романі Ліни Костенко не було жодної помилки, а пірати перенабирали текст із купою помилок.

Я керуюся гаслом «гарно або ніяк». І коли в книжці Ліни Костенко немає жодної помилки, а тут помилки на кожній сторінці — це було поразкою, справжнім ударом під дих.

Пам’ятаю, ми робили величезну книжкову акцію Міні-Диво. Це був 2002 рік, ми видали 1 600 000 примірників книжечок за одну гривню. Ідея була в тому, щоб вони потрапили до усіх найвіддаленіших куточків України, де є хоча б відділення пошти.

Це був величезний наклад. Я вперше знайшов серйозних спонсорів (раніше ніколи ні в кого не позичав) і контролював увесь процес друку. На типографії це мало такий вигляд: величезні машини, тонни паперових роллів, і лише на виході складається книжка. Кожна хвилина роботи цієї машини — дуже великі кошти. Я дві з половиною доби не виходив звідти, а на третю зміну поїхав додому, щоб хоча б дві години поспати. Коли повернувся, побачив, що той, хто стояв на різці і вже розрізав книжки, у 20 000 примірників зрізав логотип видавництва, а в нижній частині, відповідно, зрізав усіх спонсорів. Ми, звісно, потім знайшли, куди діти ці книжки, але це було трагедійно.

ОЛЕКСІЙ ТАРАСОВ, колишній редактор Esquire.Україна, нинішній редактор Buro 24/7

Журнал Esquire.Україна (який входив до гігантської корпорації Hearst Magazines) прожив три роки, випустив свій найпопулярніший номер з Ярошем, за яким несподівано для всіх нас полювали читачі, і дуже красиво помер. Це була найкрасивіша смерть в історії видавничого бізнесу в Україні.

Але моя історія — про авторські права, power games, лицемірство і мою впертість.

Для того щоб отримати зірку на обкладинку, для запитів з України є два варіанти — підкуп та обман. Підкуп неможливий, тому що немає таких гонорарів, які можуть запропонувати колеги з Іспанії, Франції, Великобританії. Залишається обман, і я до цього методу вдавався багато разів. Якщо зовсім коротко, то, для того щоб отримати інтерв’ю з Шарлоттою Генсбур (це акторка, музикантка і донька відомого французького музиканта Сержа Генсбура), я караулив її під одним кінотеатром. Коли вони вийшла і мені перегородив дорогу її директор, я сказав: You know, I am from Esquare Ukraine, хочемо зробити інтерв’ю…  Вона не розчула та перепитала: Esquare UK? (тобто Ескваєр Великобританія?) Так, так, так, відповів я. Ну, і таким чином ми отримали це інтерв’ю.

А одного разу ми вирішили поставити на обкладинку Сільвестра Сталлоне. Для цього є простий механізм: ми пишемо до центрального офісу в Нью-Йорку, а вони від нашого імені пишуть агенту. Від агентів ми отримували різноманітні варіації фрази «Ні, ми не дамо вам інтерв’ю, не пишіть сюди більше, забудьте цей номер телефону». У випадку зі Сталлоне відповідь взагалі була дивна: «Ні, Україна нам не цікава, інтерв’ю не буде, і ви взагалі вже до нас зверталися, ми вже вам відмовляли». Хоча ми ніколи до них не зверталися.

Оскільки нам відмовили, було два варіанти. Ми просто знаходимо інтерв’ю, з якого можемо насмикати ті самі цитати, які з’являться в журналі, і знаходимо фотографію. Це була свіжа фотографія, зроблена для журналу Time нашим другом фотографом-американцем. Ми домовляємося з ним, він продає нам фотографію за 1 000 доларів, знаходимо прекрасне інтерв’ю зі Сталлоне в Telegraph, де серед усього він каже, що «На конкурсі краси між мною і бульдогом переміг би бульдог». І далі відбувається наступне: більшість хороших фотографій зірок ви не можете купити навіть за всі гроші світу, якщо їх не затвердить агент зірки. Ми надсилаємо стандартний запит через Нью-Йорк і отримуємо дивну відповідь, що агент розчарована і здивована нашому вибору, фото виглядає жахливо, виставляє її клієнта у вкрай непрезентабельному вигляді, а інтерв’ю з важливого британського видання Telegraph, швидше за все, сфабриковане, як це часто роблять у британських медіа.

Але ми вже перевели 1 000 доларів, ми вже купили це інтерв’ю. Я спитав у фотографа, чи може він продати фотографію без затвердження агента. Звісно, жоден нормальний фотограф такого не робитиме. Далі я звернувся до великого агентства. Там сказали, що в них прекрасні стосунки з офісом Сталлоне, буквально минулого тижня щось там затвердили, давайте ми напишемо. Ну я думаю, чому ні. Може, я спілкувався з одним агентом, а ця людина вийде на іншого, якогось доброго асистента.

Лист, звісно, потрапляє до тієї самої жінки. Ця жінка виявляється віце-президентом однієї з найбільших агенцій в Америці, яка представляє приблизно половину всіх акторів і музикантів, з якими так люблять говорити серйозні видання. Вона пише нам лист капслоком, телефонує до нью-йоркського офісу, кричить, накладає ембарго на продаж фото Сільвестра Сталлоне на всю пострадянську територію, включаючи Балтику. Мені телефонують з нью-йоркського офісу і кажуть, щоб я прибрав цей фічер. А в мене шість шпальт, розверстаний матеріал. Я кажу, що, мабуть, навряд чи цей український «Ескваєр потрапить до неї в руки. І ставлю цей матеріал...

Насправді нас закрили не через це, а з економічних причин.

Наостанок я досить емоційно пишу до нью-йоркського офісу щось на кшталт «You know, she behaves like a crazy cunt». На відміну від слова fuck, слово cunt — це дуже табуйоване слово в корпоративній переписці. І я отримую лист від колег про те, що це неприпустимо, чого вас взагалі вчать в Україні. Я з жахом пишу лист з вибаченнями, потім ще окремо кожному розкаююсь. Пишу цій жінці, яка теж була в копії листа. Вони всі мені відповідають — та все нормально, чувак, але ми повинні були написати тобі цей лист. Мораль цієї історії — якщо ви хочете вжити в корпоративній переписці з американцями слово cunt, краще зробіть це один на один, а не у листі, де в копії стоїть десять людей.

ОКСАНА ЗАБУЖКО, письменниця

Мій факап насправді дуже жирний, густий, масний. Нам всім допомагає виживати почуття гумору, і факапи — це дуже хороший матеріал, щоб провітрювати своє життя.

Далекі 90-ті. Забужко — молода, загониста, енергійна та сповнена бажання творити Україну. У 1997-му році тоді виринуло видавництво «ФАКТ». Усе було в стилі 90-х: тобі телефонують, запрошують, опиняєшся на кухні якоїсь винайнятої хрущовки, яка вся заставлена попід стелю великими пачками якоїсь графоманської книжки. І тобі пафосно розповідають, что «вообще-то мы собираемся издавать высокую литературу, и вообще давайте вот этот ваш роман, «Польові дослідження українського сексу» (який тоді взагалі був єдиним твором сучасної української літератури, який продавали на розкладках), так вот давайте мы его издадим. А что вы теряете? Я не говорю, что мы вас не обманим. Мы вас конечно-же обманим. Но мы вас обманим так, что вам не будет обидно».

Я сказала — єс, нарешті я зустріла чесних людей у цьому бізнесі.

І тут, забігаючи наперед авансом, я вам мушу сказати як солідний автор, перекладений у 20 країнах з 20 роками жирної кар’єри за спиною, вірте на слово: завдання будь-якого видавця — заробити на авторові.

Секс без презерватива, тобто без пакета з видавцем, — це завжди зона ризику.

Забужко  починає активно ділитися досвідом, бачить, що видавництво росте, набирає сили, тіла, обростає дистрибутивною мережею. Якийсь час вони звітують про продані книжки, розраховуються. А у 2005 році в мене спитали, чи не могла б я поборгувати гонорар у зв’язку із тимчасовими труднощами. Святе діло, подумала я. Ми ж розбудовуємо Україну і книжковий ринок. Звичайно, я можу потерпіти, тим паче тоді вже моя західна кар’єра вже дозволяла харчуватися з книжок на заході.

Рік я боргую гонорар, два, три, чотири, п’ять. 2008 рік — у нас криза. Завалюється все, весь книжковий ринок, який існував. І тут я дізнаюся, що видавництво, яке народило цілу генерацію 2000-ників, видавало понад 200 книжок на рік, видавництво, з котрого вийшли практично вся сучасна українська література. Виявляється, це видавництво просто звідусюди позичало, а потім перепозичало, і врешті заплуталося у фінансовій піраміді до тієї кондиції, коли всі одночасно прийшли по свої гроші, і виявилося, що боргів на мільйон доларів.

Далі було все: братки, які приходили по свої гроші, двоє видавців сіли до в’язниці, ще один вже вийшов, один звалився з інсультом, і, коротше кажучи, погуляла я з розбудовою українського книжкового ринку на 60 тисяч доларів. Це те, що я інвестувала в покоління 2000-х.

Але якби на цих самих умовах мені було запропоновано обирати, які книжки видавати, мені було б не шкода. Чесне слово, якби тритомник листування Лесі Українки був виданий за рахунок моїх невиплачених гонорарів, то хрін із ним. А от потік цілої купи графоманів, які тобі навіть спасибі не скажуть, це, знаєте, всім факапам факап. Лохонулася, як, можна сказати, найостанніша лошиця.

Звідси мораль всім авторам — перш ніж вступати у будь-які контакти з видавництвом, підписуйте контракт і контролюйте, бо і в самому тексті контракту можуть бути закладені потенційні факапи на майбутнє.