Ірина Подоляк

народна депутатка, колишня начальниця управління культури Львівської міської ради.

Про потребу бути професійним егоїстом та комунікацію як ключовий інструмент для трансформації інституцій культури

Коли я почала займатися культурою у Львівській міській раді 2012 року, то було стандартно: очі боялися, а руки робили. Ми дуже швидко зрозуміли, що будь-які культурні події — і ми зараз не говоримо про їхню якість та наповнення — відбуваються у центральних частинах міст. Відтак, жителі периферії не можуть забезпечити своїх культурних потреб там, де вони живуть. У глибині громади, у депресивних районах є багацько інституцій — бібліотек і народних домів, — які просто стоять, а не виконують своїх функцій.

Ми вирішили, що наш шлях — розвиток культури на околицях Львова. Промовистий приклад — ревіталізація народного дому на Збоїщах. Ми мали там зустрічі з громадами, без цього нікуди. Хоча спершу вони сприймають такі ініціативи доволі агресивно.

Літні люди згадували, як підпільно ходили в народний дім на різдвяні чи Шевченківські вечори. І про те, як їм було тоді добре. А поряд сиділи їхні внуки, які хотіли б мати там студію хіп-хопу чи місце для перегляду фільмів. Ми мали багато гострих суперечок і були просто змушені дійти консенсусу, що ми зробимо і щось сучасне, і традиційні вечори. Але не для мешканців, а разом з ними. Людям треба давати стільки, скільки вони спроможні нетравматично «переварити» — і обов’язково трохи більше.

Ми наштовхнулися на категоричне несприйняття цієї ідеї працівниками бібліотек. Для них це була наче наруга над їхнім способом життя. «Ми жінки, у нас є родини і нам теж треба додому», — така була позиція бібліотекарок.

Бібліотека — це не винятково книгозбірня, а місце соціально-культурного розвитку громади. І там можуть функціонувати клуби, відбуватися заходи, виставки. Це може бути місце для зустрічей людей, які живуть на околиці. Або місце, де тамтешні ОСББ проводять свої збори (як-от бібліотека на вул. Повітряній у Львові) чи роблять будь-що корисне. Це може бути «третім місцем». Це елементарні речі, які необхідно робити, бо інакше немає сенсу всі ці установи культури утримувати.

Що робити? Робити. Світ нині дуже відкритий, є багато готових рішень, і якщо ти не знаєш, як створити власний проект, то можна «поцупити» ідею: все одно в процесі реалізації вона стане унікальною. У час «цифри» можна знайти відповіді на більшість запитань. Треба слухати і чути людей: і професіоналів своєї справи, і обивателів. Ти ж хочеш зробити з них своїх клієнтів, прихильників, постійних відвідувачів? Тоді запитай, що їм цікаво.

Менеджмент у культурі — це велика комплексна проблема, яка має багато індивідуальних рішень. Тому красивих рецептів у вигляді цукерочок у мене немає. Але універсальним інструментом є комунікація — між інституціями і тими, хто є їхнім клієнтом. Бо можна бути дуже проривним та інноваційним, але якщо реципієнт не готовий до «споживання» такого продукту або не приймає ваших цінностей, то проект приречений на провал. Не буває культури заради культури.
Суспільство хоче бачити якісних фахівців у державних інстутиціях — молодих, креативних, «зубатих». Проте під час будь-якого конкурсного добору— чи то в державний театр, музей або ж державне підприємство, у поліцію чи суди — рівень освіти, критичного мислення, відповідальності у багатьох людей, які кандидують, є фатальним. Тому, за рідкісними винятками, часто «перемагають» або «старі», або «потрібні» кадри. Чи це означає, що механізм конкурсу поганий, недосконалий або зроблений «під когось»? Ні. Просто представники громадськості ще не готові ані грати нарівні з представниками старої системи, ні ламати цю систему.Коли ти йдеш працювати у державні чи комунальні інституції культури, то мотивація може бути двоякою: або ти хочеш свій світ зробити приємнішим, ділитися і брати від людей те, що розвиває, або хочеш стабільну і ліниву роботу, де можна не напружуватися, формально виконувати завдання, мати постійну зарплату, графік і нарікати. У будь-якому разі, завжди говорить твоє власне его. Але на менеджерській позиції без бажання змінити світ, без притомної місійності нічого не вийде.

В Україні є успішні культурні менеджери. Вони — відважні інноваційні творчі егоїсти, які хочуть перемагати, отримуючи і даруючи задоволення.  Але такі люди здебільшого не йдуть працювати в існуючу мережу культурних установ, бо не хочуть виходити із зони так важко досягнутого комфорту. Між проектами можна перепочити, не треба постійно бути в тонусі, зрештою, не треба бути присутнім на робочому місці від години до години.

Окрім того, нема фінансової і матеріальної відповідальності перед державою, а лише перед приватними благодійниками чи міжнародними донорами, і завжди можна сказати, що держава нічого для культури (для них) не робить. І водночас бути популярним, любленим і з часом навіть стати експертом. Дуже мало тих, хто хоче робити «штучне дихання» існуючим музеям, галереям чи театрам, тому і живемо серед агонізуючих установ — щось від них вимагаємо, критикуємо чи сором’язливо знизуємо плечима.

Натомість працівники бібліотек чи клубів не називають себе «менеджерами культури», бо такого визначення немає у їхній лексиці. Один — бібліотекар, інший — завклубу чи завідувач музею. Прості питання під час зустрічей: Музей — це що? Зберігання. А навіщо зберігати? Бо це наші скарби. А для чого вони нам? Щоби були.

Я узагальнюю, звичайно, але люди самі себе менеджерами/управителями культури не вважають. Потрібно комунікувати й пояснювати, що це не страшно, і якщо ви керуєте бібліотекою у районному центрі, це не гірше і не краще, ніж Biggggidea. Ви можете використовувати ті самі інструменти і робити ті самі проекти, тільки треба напружитися і хотіти. Треба бути професійним егоїстом, бути амбітним і добрим. Тоді, як не дивно, люди почнуть тягнутись до вас. Бо успіх притягує, радість притягує, щасливі люди притягують.

Текст підготовлений за сприяння Програми ЄС-Східного партнерства «Культура і Креативність».

Продовження читайте тут: https://theukrainians.org/pytannya-motyvatsiyi/