У чому небезпека креативності? Цитати з книги соціолога Паскаля Ґілена

Нещодавно в українському small press видавництві IST Publishing вийшла книжка бельгійського соціолога культури Паскаля Ґілена «Креативність та інші фундаменталізми» (2012). Вона побудована як восьмиденна подорож, що розгортається між кінцем 1980-х і початком 2010-х років, у якій Ґілен розглядає суспільний контекст креативності. У книжці Ґілен говорить про креативність на трьох рівнях: індивідуальному, інституційному й загальносуспільному. Він, що не характерно для загальної думки, критикує креативність, адже вона має свої мінуси, які ми навіть не помічаємо або не хочемо помічати. Довгий час креативність була чимось на кшталт рятувального кола, яке могло б вирішити проблеми культури. Гілен, натомість, аналізує розвиток креативності, працю в креативній індустрії та різницю із творчістю. Ми вибрали найцікавіші цитати, в яких ви можете навіть впізнати себе.

«Креативність» — вимога сьогодення. До неї заохочують не лише митців, а й керівників-підприємців і політичних лідерів. Навіть сімейні терапевти та конфліктологи радять шукати більш креативні рішення. У сучасному світі креативність суголосна лише позитивній моралі. Від неї сподіваються винятково позитиву. Однак що залишиться від значення, якщо кожен ось так його вихолощуватиме? І звідки взагалі взявся цей голод на креативність? Чи не вказує, бува, той факт насамперед на те, що ми поволі втрачаємо її, справжню?

На думку Слотердайка, перехід від вертикальності до горизонтальності, від книжкової культури до мережевої, створює в освіті своєрідну контрольовану «педагогіку джунглів», що в ній «міждисциплінарність» — модний термін, здатний поглинути всі дисципліни (а отже, і якість знань; time to dig deep — час копати глибоко, сказав би Річард Сеннетт 2008 року). Ми не маємо піддаватися омані гучних закликів до професіоналізації. Зрештою, у школах мистецтв на такі гасла часто відповідають деякими додатковими маркетинговими й управлінськими дисциплінами, як наслідок — на власне творчий фах залишається все менше часу. Відповідно, студенти поспіхом перестрибують од однієї конкретної навички в цілком іншу царину знань. Педагогіка джунглів показує радше зворотний результат — ідеться, зокрема, про депрофесіоналізацію творчого фаху. Мета цього всього — випустити у світ «широкопрофільних» студентів. Це полівалентні індивіди, котрі слідують єдиному важливому імперативу: пристосовування або — насправді — передбачливість. Тому «адаптивність» і «гнучкість» — найважливіші досягнення плоского мережевого світу.

Креативний капіталізм змушує своїх героїв повірити в те, що їхнє життя й умови праці перебувають у їхніх руках або повинні там опинитися. Це їхній моральний обовʼязок. В обмін на можливість саморегуляції, творча особистість готова запропонувати свою віртуозність за копійки, а іноді навіть задарма. Прагнення автономії, підживлене неоліберальним закликом до реалізму й «персональної відповідальності», урешті-решт призводить до «само-невизначеності». Креативний підприємець ризикує, відмовляється від інституційних гарантій (страхування непрацездатності, пенсійні фонди тощо), покладаючись тільки на самого себе. Робота згідно з такими параметрами пропонує досвід унікального шансу на самореалізацію, саме тому працівник легко погоджується на низьку оплату. 

Проект має особливу економічну вартість, оскільки завдяки тимчасовому характеру дає змогу обʼєднати величезну кількість енергії, людських ресурсів і робочого часу. Учасники проекту схильні повністю присвячувати себе справі. Люди щонайменше охоче інвестують більше часу, ніж очікували й передбачали спочатку. Усвідомлюючи, що рано чи пізно проект завершиться, вони готові пожертвувати власним часом, можливо, навіть трудитися вночі або принаймні розтягнути день. Частково так відбувається тому, що проектна креативна діяльність завжди зорієнтована на результат і тільки на ньому й ґрунтується. Людина готова вдаватися до крайнощів, володіючи при цьому незначними ресурсами. Тим-то проектна робота справді підвищує продуктивність і креативність, а водночас — це зручна модель розумової, соціальної та фізичної експлуатації. Учасники, захоплені проектом, вважають, що відшукали рай на землі, оскільки віднайдена в колективі креативність, схоже, триватиме вічно. Однак той, хто перестрибує з одного проекту на інший, невдовзі зрозуміє, що така манера роботи з’їдає його інтелектуальну й фізичну міць та надовго вихолощує. Проект тебе вичавлює.

Культурні інституції дедалі майстерніше використовують прес-конференції, промо-інтервʼю з можливістю «особистого контакту» й медіа-спонсорство для розширення їхньої суспільної підтримки. Нічого злого в саморекламі немає. І неолібералізм ЗМІ, і (класичні) мистецькі установи з їхнім мавпуванням креативної індустрії — усе це серйозно загнало автономну критику у безвихідь. Так творчі організації остаточно підривають власну культуру. Урешті-решт, окремі види творчого самовираження існують лише з милості критики. Ба більше, ця креативність зароджується лише на критичній відстані. Творіння, яке ми з часу сучасності називаємо «мистецтвом», значною мірою ґрунтується на можливості критикувати власне суспільство й культуру. Лише тоді, коли творча особистість може вознестися над власним світом — постояти «на березі річки», як метафорично висловився Слотердайк (2011), він або вона здатні істотно вплинути на культуру. Критика — насправді форма вертикалізації. Вона починається з самоаналізу і — критики; відповідно, людина мусить здійнятися над власним еґо і споглядати на себе з потрібної відстані. Критика, сучасне мистецтво, а заразом і специфічна форма творчості — назвімо її для зручності «вертикальною творчістю» — сьогодні значно частіше піддаються нападкам із боку ЗМІ. Засоби масової інформації підстерігають не лише шляхом персоніфікації системних проблем, а й роблять це, упосліджуючи певні креативні форми й культивуючи при цьому варварську посередність. 

Сучасний мистецький світ найчастіше несподівано дається чути тоді, коли фіксують певні ексцеси: від надміру високих цін на якийсь художній продукт до використання мотивів крові, сексу й богохульства в мистецтві певного епатажного автора. Корови з розпореним черевом, кров, мʼясо й лайно (механізми) тривалий час мають успіх у ЗМІ. Чому? Вони засвідчують ідею горизонталей: у сучасному мистецтві фігурує світ безумців, що не мають жодного стосунку до реального життя. Цих божевільних людей майже нічого не поєднує з культом підприємницького реалізму. Засоби масової інформації зводять мистецьку критику до рівня кухонних балачок. Це означає, що мистецтво, відоме нам із часів пізнього модернізму, більше не розглядають як ідеал духовної досконалості, а, навпаки, заганяють у кут, як суспільну диковинку. Той, хто нині займається сучасним мистецтвом, зрештою опиняється в колах багатих колекціонерів або принаймні в якомусь елітарному клубі випещених письменників та інших ексцентричних інтелектуалів. ЗМІ вперто бачать лише цю картинку. Усе, що виходить за рамки політкоректної посередності, — морально засуджують. Отож сучасне мистецтво завойовує в нашому суспільстві статус Іншого, своєрідного стороннього обʼєкта (Fremdkörpe). Так ми постаємо перед наступним питанням. ЗМІ ненавидять усе вертикальне, усе, від чого віє елітарністю та практикою андеґраунду. Вони фіксують і представляють його з різною порцією жадібності, але завжди з єдиним наміром — винести мистецтво такого штибу поза суспільство й надати йому виняткового статусу.

______

Як твердить угорський психолог Михай Чиксентмихаї: потрібно вийти за межі старої реальності, аби сформувати нову: “Творчі особистості чергують уяву та фантазію із глибоко вкоріненим відчуттям реальності. Обидві іпостасі потрібні для того, аби позбутися теперішнього, водночас не втрачаючи звʼязку з минулим. Альберт Ейнштейн якось написав, що мистецтво й наука — дві найсуттєвіші форми втечі від реальності, що їх коли-небудь вигадало людство. У певному сенсі він був правим: величне мистецтво й велика наука припускають стрибок фантазії у площину дійсності, відмінної від сьогочасної. А решта суспільства часто розглядає такі нові ідеї, як фантазії, цілковито відірвані від поточної реальності. І вони кажуть правду. Однак суть мистецтва й науки — перевершити те, що ми зараз вважаємо реальним, і натомість створити нову реальність. Водночас це не «втеча» в Неверленд. Нову ідею робить креативною те, що, побачивши її, ми рано чи пізно таки визнаємо її правдивість”.

Автор: Паскаль Ґілен 

Переклад з голандської: Оксана Смерек

 

Актуально в інших розділах: