Про радянський спадок

«Будь-який об’єкт, який знаходиться в публічному просторі (це і архітектура, і фонтани, і дороги), виховує візуальний смак та естетику», - розповідає Михайло Алексеєнко.

Образи, що присутні у публічному просторі, є основою для виховання. 

Нещодавно в Харкові встановили скульптури мавп на одному з фонтанів саду Шевченка. Мавпи є втіленням радянського культурного надбання, а тому цілком пасують тим містянам, які є носіями цього культурного коду. Натомість митці шукають нові образи та форми, або переосмислюють уже існуючі, щоб мати можливість рухатися далі, а не грузнути у минулому.

«Стан сучасних пам’ятників та монументів незрозумілий, а тому потребує переосмислення. Для того треба підняти тему пам’яті та історичного сліду. Ми не можемо відмовитися від пострадянського минулого і просто викреслити його, нам потрібно переосмислити його і жити далі». — каже Михайло Алексеєнко.

Він створив скульптуру «Рибка». Це — збільшена версія чарки-рибки із сервізу наших батьків. З неї незручно пити, тому її не торкалися роками. Цей сервіз буквально втілює в собі основні принципи, за якими жили радянські люди, — залишити найкращі речі «на потім», аби не попсувати.

«Покоління людей займалося тим, що вибудовувало у своїх сервантах експозиції та музеї із дефіцитних речей. Кришталь, ці потворні рибки, килими, орли. Кожен намагався вибудувати щось індивідуальне, але насправді це все виглядало однаково». Мрія, якій недоля здійснитися. Таке світосприйняття відгукується до сьогодні у багатьох просторах, зокрема і в публічному. 

Продовженням теми нездійсненної мрії є робота Костянтина Зоркіна «Політ». Проект створений у віртуальній реальності. Птахи летять ніби над нами, ми бачимо їхнє відображення у воді під ногами, а потім розуміємо, що вони летять там, у дзеркальному відображенні, і існують також лише там. 

«Я дуже люблю пташок. Я малюю ескіз цих безпородніх пташок, а внизу композиції щось пусте місце — я малюю калюжу і там відображення. І тут я розумію, що це і є відповідь: відображення пташок. Але вони там не відображені, а справжні, просто вони там літають під ногами. Це теж такий стан світу таємничий. Ми не бачимо чогось, але ж воно може бути».

Про взаємодію різних форм мистецтва

Віталій Кохан у роботі «Скульптура. Архітектура. Три» піднімає тему сучасного монументу, не відходячи від радянського спадку, який визначає його форму та зміст. У контексті радянської культури монумент — пам’ятник, куди люди приходять вшанувати героя або героїчну подію.

«Шаблон поведінки із пам’ятниками, відпрацьований у радянську епоху, не включає в себе комплексне вирішення проблеми публічного простору. В Харкові не вистачає місць, де можна прийти і посидіти, уповільнитися, побути в комфорті. Тому я придумав такий ігровий майданчик для дорослих».

Скульптура та функціоналізм йдуть пліч-о-пліч у розумінні Віталія. Його робота є водночас і витвором мистецтва, і функціональним елементом публічного простору. Вона існує в віртуальній та реальній реальності. 

Наступний етап — децентралізація мистецьким об’єктом культурного середовища та його вплив на публічний простір. Іншими словами, якщо поставити скульптуру в пустирі, чи створить це культурний або соціальний простір навколо неї?

Один німецький художник ставив свої скульптури у маргінальних районах. Спершу над його скульптурами знущалися, та за кілька років припинили і почали поважали. Навколо робіт утворився простір, толерантний до мистецтва.

Для містянина, який живе у спальному районі, поїздка в центр є ритуальною подорожжю. Він/вона приїжджає в місце з певними очікуваннями, але не може їх реалізувати, адже місто не пристосоване. Це — спільне явище для багатьох міст, для Києва та Харкова зокрема. 

«У Києві та Харкові дуже багато транзитних зон, які колись були заплановані як public space. Ці місця тепер просто не використовуються за призначенням та залишаються непомітними. Існує шанс, що об’єкт мистецтва, що може стати частиною такої зони, змінить соціальний клімат навколо себе та приверне увагу громади своєю присутністю. Об’єкт мистецтва може стати важливим елементом комунікації в місті, певною точкою збору смислів». 

Про місто та новітні технології

Муніципалітет міста прагне створити для жителів та гостей міста простір, де вони почувалися б комфортно. Містяни не завжди розуміють, що є сучасним мистецтвом, а що — пережитком радянської епохи. 

Митці говорять про потребу інструменту прямої демократії, за допомогою якого люди матимуть змогу обирати, який монумент стоятиме у публічному просторі. До того ж, необхідний діалог художника з аудиторією. Пояснювати містянам символізм та змістовність нових творів мистецтва у їхньому просторі означає легалізувати та закріплювати їх як норму. 

«Влада говорити “це цінно, а це — погано” є найголовнішою цінністю, яка так само нематеріальна, як і мистецтво віртуальної реальності. У нас зараз є влада визначати, що добре, а що — погано», - каже Роман Мінін. 

Інший аспект — взаємодія митців із міським урядом. Знавці та дослідники сучасного мистецтва могли б бути експертами та радниками з питань облаштування публічного міського простору. Створення громадської організації, яка виступала б в якості посередника між урядом, митцями та містянам.

Катерина Рай розповідає, що така організація уже існує та не може працювати на повну силу через бюрократичні обмеження та культурні розмежування.

«Є проблема, наприклад, із дозволами. Ми у Frontier йдемо до мера спитати, чи можна поставити мітки або маркери. А вони нам відповідають: “Не буде в ARі монументу ленінської епохи Василя Єрмілова, тому що це занадто комуністичний об’єкт”». Вплинути на рішення міського уряду організація не може, як і створити об’єкт навіть у доданій реальності.

Натомість без суспільного обговорення встановлюється пам’ятник Іллі Муромцю, який символічно хронологічно належить до 17 століття і не вписується в історичну картину сьогодення. Декомунізувати цей монумент не видається можливим, адже образ не належить до радянського спадку. Проте і його встановлення у сучасному Києві ставить на порядок денний питання про наявність/відсутність діалогу між митцями, урядом міста та його жителями.