На початку цього року команда «Ґараж Ґенґ» запросила нас долучитися до проекту «Метамісто: Схід». Культурне мапування у малих містах Донеччини та Луганщини для нас було дуже важливим кроком. Схід України ніколи не був простим для розуміння, він має дуже складну переплетену історію, що вирізняє його серед інших регіонів країни. Для нас не було можливим «десантуватися» із проектами в громади, про які ми знаємо дуже мало, особливо під час війни. Дослідження, діалог, пізнання один одного стало для нас єдиним шляхом для ведення діалогу про спільне та відмінне на Сході.

Дослідження в регіоні дозволило зрозуміти, що ті проблеми, які ми виявили під час написання «Довгострокової стратегії розвитку культури 2016-2025», є актуальними для малих міст Сходу, і завдяки напруженому становищу у регіоні ще більше актуалізують потребу їх вирішити. Та якщо б мені дозволили обрати найбільш гостру проблему, то я б обрала комунікацію. Вона, крім усього іншого, гальмує вирішення інших проблем. Активісти не спілкуються з державним сектором, чиновники не зважають на діячів культури. Відсутність спілкування не тільки між різними регіонами чи громадським, приватним, державним секторами, але й усередині кожного з них збільшує прірву та нарощує недовіру між гравцями. Зрештою, усе це впливає на те, що ресурси, наявні у містах, не використовують, а культура зазнає постійної стагнації. Дуже багато прикладів, коли ініціативи відбуваються одноразово й організатори шукають себе в інших містах чи діяльності. У деяких містах активних громадян, які реалізують культурні проекти, дуже мало, натомість багато ініціатив зовнішніх – із великих міст, або реалізованих внутрішньо переміщеними особами. Наприклад, в одному місті ми попросили колегу порахувати, скільки таких активістів, як він. Йому вистачило пальців на одній руці, щоб назвати усіх.

У маленьких містах роль активістів у багатьох випадках відіграють, власне, люди, які працюють в інституціях культури. Так, вони роблять свою роботу, але за ту половину ставки у пару тисяч гривень це більше схоже на волонтерство, ніж на роботу, яка може забезпечити гідне життя. І вони продовжують виходити на роботу, популяризувати українське, навчати мистецтву тисячі дітей та підлітків.

З багатьма організаціями східного регіону працювали донори, зокрема, Фонд Білла і Мелінди Гейтс («Бібліоміст») закупив комп’ютери, японська «Міжнародна програма з міграції» надавала підтримку музеям, багато донорів та громадських організацій проводили тренінги. І в межах цих епізодичних освітніх проектів місцеві активісти вчаться, роблять спроби змінити ситуацію на краще. Так, у бібліотеці ми побачили невеличку боксерську грушу. «Це у нас куточок «Антистрес» – заходять хлопці, розрядилися, а потім до бібліотеки. І вже не кричать на бібліотекаря», – розповіла мені бібліотекарка, що там працює. «Уже третю грушу міняємо – хлопці її добряче вибоксовують», – додає вона. Директорка бібліотеки каже: «Погляньте, оце у мене книжки від «зірок», вони мені надіслали. Оце у мене книжки від послів, вони мені передали. Посол Німеччини їхав кудись і на блокпості для мене лишив, а хлопці вже звідти привезли сюди. Усе це тут, бо ми організували спеціальну програму зі збору книжок для наших дітей і розіслали інформацію про неї по всій Україні, і за її межі. Інтернет є, тепер можна кому потрібно написати напряму.

Мене як киянку вразили бібліотеки і будинки культури — вони працюють. До них безкоштовно ходять тисячі дітей. Заводи зупинилися, міста депресують, а ці двері відкриті. Той випадок, коли із радянського культурного менеджменту та залишків інфраструктури громада винесла щось корисне. Та найбільше виграють ті культурні інституції, які роблять ставку на залучення різних поколінь професіоналів та ініціативну молодь. Перші добре знають, як працює система закладів культури, другі – як функціонує сучасна комунікація та залучення. Взаємодія і навчання допомагають мешканцям міст розвиватися, стають базою для появи нових талантів і налагодження зв’язків.

Іншим проектом на Сході стала наша співпраця з GIZ. Ми провели тренінги для будинків культури Харківщини. Дуже цікаво спостерігати зміну мислення. Ми довго й багато обговорювали та знаходили ідеї з побудови власних бізнес-моделей для будинків культури. Питання, як бути корисним для громади і гостей міста і при цьому заробляти гроші на власну діяльність, дозволяє інституціям культури шукати нові рішення та ідеї взаємодії з різними фінансовими можливостями. Розвиток та укріплення ресурсної бази мають мотивувати, а не лякати менеджерів та команди.

Завдяки програмі «Культура і Креативність» та проекту «Креативні міста і регіони» у мене з’явилася можливість детально порівняти український контекст з вірменським. Як експертка у Вірменії я проводжу культурне мапування та стратегічне планування для маленького міста Сісіан. Місто має усього 15 000 населення, але при цьому постійно інвестує у розвиток дітей та молоді. Є дуже багато схожого у функціонуванні культурних закладів. Але є разючі відмінності. Наприклад, бібліотеки на Сході України у рази краще забезпечені і мають набагато більше можливостей для розвитку та навчання. При цьому в Сісіані є чотири інженерні класи, де діти навчаються програмуванню та майбутнім розробкам у технологічній площині, що є запорукою розвитку для прийдешнього. Розрив між міністерством культури та регіонами у Вірменії ще більший, ніж в Україні. По суті заклади на місцях планують діяльність самі для себе і не мають ніякої підтримки чи методологічної допомоги від міністерства. У нас також все далеко від ідеалу, але комунікація усе ж відбувається не тільки на рівні візиту один раз на рік. В Україні посилилася діяльність громадян, у Вірменії такого не спостерігається. Проте громада сама зберігає традиції. Один з програмістів, що приїздить щотижня з Єревану викладати дітям, проводить танцювальні заняття, аби передати традиції вірменського танцю. На ці заняття приходить дуже багато молодих та підприємливих людей, і таким чином укріплюються зв’язки всередині спільноти і зберігається традиційна культура. У нас теж є подібні приклади, у тому числі Музей народної творчості у Бахмуті, що створений за ініціативою активних мешканців міста.

Цікаво, що коли приїхала на Схід, говорити намагалася російською. Потім зрозуміла, що майже усі зі мною переходять на українську. Більшість відчуває дискомфорт не через нелюбов до української. Їм незручно, тому що вони нею розмовляють трохи недолуго через брак практики. Те саме відбувалося зі мною в Сісіані: містяни розуміли мою російську, але спілкувалися через перекладача, бо соромилися говорити з помилками. Рівень володіння мовою — суб’єктивний фактор. Якщо ж ти не вивчив контекст, то керуєшся стереотипом ніби Схід ставиться до мови упереджено, а у Вірменії усі легко говорять російською.

В українському суспільстві ще досі існують застарілі практики самоізоляції та нездорової конкуренції. Професіонали в культурі не завжди уявляють собі, яким чином можна співпрацювати з чиновниками, політиками, як привертати до культурних процесів впливових людей. Ми бачимо окремі ініціативи, що залучають різні зацікавлені сторони, та поки це не є сталою практикою і використовується переважно тими, хто мав досвід роботи на держслужбі.

Один наш друг з Люксембургу дуже любить повторювати: «У українців одна проблема: тільки-но виникає конфлікт, ви розбігаєтеся і створюєте два паралельні проекти». І я це також бачу. Уявімо: був журнал «Фенікс». Засновники посварилися, і виникли «Білий Фенікс» та «Сильний Фенікс». Тепер у маленькому містечку два журнали з однаковою назвою. Для чого? Коли ми говоримо з різними командами, то намагаємося зрозуміти, де в них є конфлікт і як можна вийти з нього, досягнувши порозуміння.

Наша організація «Конгрес Активістів Культури» виникла, як реакція на брак комунікації у культурному середовищі, особливо серед активних громадян, що роблять культурні проекти. Цікавим для нас лишається те, що культурні проекти і розвиток культури не є лише справою людей, які виробляють культурний продукт. Коли ми зробили open call, мовляв, шукаємо волонтерів, мені несподівано написала моя колишня шефиня, з якою ми успішно працювали у інвестиційному бізнесі: «Хочу бути у вас волонтером». Так у нас в організації з’явився інвестиційний банкір із досвідом управління мільйонами. І подібні приклади талановитих людей, що шукають самореалізації через спільну дію з Конгресом, дуже надихають нас на подальшу діяльність.

Зараз перед нашою командою постають ті самі запитання що і перед будинками культури на Харківщині. Як робити не просто громадську організацію, а таку, що працює за принципами соціального бізнесу? Як генерувати прибутки на проекти не тільки з донорських грошей або пожертв, але й через створення власного продукту, який заробляє гроші, які, у свою чергу, можна вкладати у наступні проекти і вирішувати соціальні питання. Культурне життя України стає все більш діяльним і насиченим, проявляються люди і активності, не завжди помітні широкому загалу. Ми маємо можливість повчитися у них та надихнутися на реалізацію спільних проектів. Коли щось робиш разом, вчишся набагато швидше й засвоюєш більше. А найголовніше — у тобі з’являється довіра до взаємодії. Потрібно проявити сміливість,  щоб вийти із зони комфорту і реалізувати закладений потенціал для кожного з нас.