See Ukraine: як робити проект з культурної дипломатії
Про арт, кіно та діалог
Проект See Ukraine, який розповідає іноземній аудиторії про сучасну Україну через документальне кіно та фотографію, має свою передісторію. Він не з’явився сам по собі, а став логічним продовженням культурно-дипломатичної діяльності моїх колежанок і колег. У 2014 році протести на Майдані змусили багатьох кінематографістів спрямувати свої камери на Україну. Як акт солідарності, Docudays UA замість традиційного фільму-відкриття показав альманах «Євромайдан. Чорновий монтаж». Стрічка складається з епізодів, що були зняті молодими українськими режисерами під час трагічних зимових подій. На фільм звернули увагу наші міжнародні колеги та почали активно включати його до програм своїх фестивалів, а також запрошувати авторів проекту до дискусій навколо Революції гідності. По суті українські документалісти, як свідки подій, надавали контекст і достеменну інформацію про країну в той час, як російська влада вже на повну налаштовувала свій пропагандистський рупор.
Десь у цей час в Україні нарешті стався творчий вибух і Docudays UA почав отримувати все більше дійсно цікавих українських документальних стрічок. У нас з’явився матеріал, з якого можна було складати повноцінну програму сучасного українського дока для вимогливої іноземної аудиторії. Для нас також було принципово, аби живе спілкування з українськими кінематографістами, фотографами, громадськими активістами та журналістами було невід’ємною частиною програми майбутнього міжнародного турне. Готуючи взимку 2015-го до запуску проект, який отримав назву «See Ukraine: Docudays UA on tour», разом із моєю колежанкою Юлією Сердюковою ми зрозуміли, що це, в принципі, і є культурна дипломатія. Наразі відбулося дві сесії проекту. Першим турне було охоплено п’ять міст у п’яти країнах: Париж, Гамбург, Афіни, Мілан і Мадрид. Удруге ми проаналізували попередній досвід, дещо змінили формат і організували See Ukraine лише в трьох містах: в Парижі, Мюнхені та Мадриді.
У See Ukraine є три складові: документальне кіно, арт-програма та дискусія. Кіно ми демонструємо у кінотеатрах – нам важливо, щоб це були повноцінні покази на великому екрані. Після кожного фільму відбуваються дискусії з режисер(к)ами. Арт-програму два роки тому ми починали з сольної виставки чорно-білих світлин про революцію та війну в Україні «Чуєш, брате?» Олександра Глядєлова, класика документальної фотографії. Експозиції, звісно, завжди інтегровані в галереї чи навіть музеї. Наприклад, Меморіал Mahnmal St. Nikolai – центральне місце пам’яті про жертв війни й насильства 1933-1945 років у Гамбурзі. Третя складова – це дискусії в інституціях чи університетах, де також є професійна, зацікавлена темою, аудиторія. На такі заходи приходить досить багато інтелігенції, яка фахово досліджує Україну і в певному сенсі формує про неї суспільну думку.
Про швидкі рішення
See Ukraine – не розважальний проект. Нам важливо побудувати діалог і надати контекст. На жаль, ми дійсно змушені багато розповідати іноземцям про те, хто ми, що ми, чому ми хочемо бути незалежною державою, чому Крим – це Україна і подібні речі. Втім, проект не пропонує людям готові меседжі, бо цим займається пропаганда. Мета See Ukraine – надати хороший і якісний матеріал для критичного осмислення, щоб аудиторія зробила власні висновки. Відповідно, важливим є відбір фільмів, робота з контентом для виставки, продумування теми дискусій і пошук дійсно глибоких і розсудливих спікерів.
Як тепер показує досвід, працюючи с подібним проектом, завжди треба попередньо заглиблюватися в нюанси міжнародної політики та дослідити, наскільки країна готова до контакту з українською культурою. Тут, в Україні, ми навіть не уявляємо міць і масштаби діяльності проросійської пропаганди, яка завжди на два кроки вперед від наших дипломатів. Скажімо, під час організації See Ukraine в Греції нам ледь не зірвали фестиваль. У ніч перед відкриттям менеджери Exile Room, головної нашої локації в Афінах, відмовилися проводити фестиваль на своїй території, злякавшись заклику радикальних угрупувань зібратися на мітинг протесту під стінами закладу. У екстреному порядку ми були змушені звернутися до Посольства України в Греції з проханням провести покази та дискусії у їхньому приміщенні.
Справа у тому, що в Греції досі панує доволі агресивне ставлення до Євросоюзу. Грецькі острови – це перша лінія, на якій зупиняється хвиля мігрантів. Відповідно, там поширена думка, що ЄС зробив Грецію форпостом для мігрантів і не дотримується своїх обіцянок, залишаючи тисячі біженців на вулицях тих самих Афін. На цьому дуже майстерно вибудовує свою популістську політику Росія й анархістські рухи, які в Греції надзвичайно активні, нерідко фінансують російські спецслужби. Власне, радикальні угрупування у перший день фестивалю дійсно прийшли з демонстрацією до Exile Room. На плакатах були лозунги «Долой руки от Крыма», а на одязі – георгіївські стрічки. До слова, у нас в програмі не було жодного фільму про Крим.
Про документалістику, яка інтригує, і кіно, яке змушує щось комусь пояснювати
Якщо першу серію See Ukraine було спрямовано на те, щоб розказати про країну під час інформаційної, політичної, географічної агресії з боку Росії, то для другої серії проекту ми навмисно шукали менш прямий меседж. Разом із куратором арт-програми Сашком Михедом ми хотіли знайти якийсь узагальнений образ, символ, який би пояснив стан, у якому перебуває країна. На момент планування – взимку 2018 року – всі думки й асоціації оберталися навколо процесу декомунізації, посттравматичного синдрому, історичної пам’яті, ідентичності, але не консервативної національної, а прогресивної громадянської. Це був момент, коли старі пам’ятники зруйнували, а нові ще не поставили. Тому «Пустий постамент» нам здався об’ємним символом, який водночас створював інтригу для іноземної аудиторії. Художнім осердям цієї концепції стала кураторська виставка Сашка, до якої увійшли фотографія, відеоарт, живопис дев’яти українських художників, а також перформанс Костянтина Зоркіна, який відкривав експозицію у Мюнхені та Парижі. До цієї теми також було дібрано дискусії та фільми, серед яких – сучасні найуспішніші документальні стрічки українських режисерів і режисерок. У 2018 році ми навмисно зосередилися лише на трьох містах – Мадриді, Мюнхені і Парижі. Краще менше, але якісніше.
Цього разу у нас знову не обійшлося без пригод. Саме в дати See Ukraine у Парижі тривали протести «жовтих жилетів». Втім, з показами нам пощастило – кінотеатр був на гілці метро, яку в ті дні не закрили заради безпеки. А от нашому художнику Костянтину Зоркіну, який відкривав своїм перформансом виставку у галереї Jour et Nuit, не пощастило. Напередодні ми домовилися з паризькою мерією про те, що він робитиме перформанс у фонтані Сен-Мішель, розташованому на вузловому майданчику Парижа, де часто домовляються про зустрічі парижани. За два дні до початку фестивалю мерія надіслала лист про те, що перформанс скасовується через протести. Кості довелось придумувати новий сюжет і виступати посеред людяної площі. Але, на мій погляд, це форс-мажор навіть покращив його витвір.
Як показує досвід, найцікавіші дискусії після кінопоказів відбуваються, коли до обговорення приєднуються місцеві та діаспора. Нерідко це абсолютно різні погляди на українську реальність. Скажімо, на показі фільму «Явних проявів немає» у режисерки Аліни Горлової один діаспорянин запитав: «Навіщо ви привозите кіно, де показано, що в Україні посттравматичний синдром? Це ж подивиться північний агресор і подумає, що ми слабкі». А німецька глядачка йому пояснила: «Це навпаки добре, що ви не боїтеся чесно розказувати про жінок, які повертаються з фронту та намагаються відновити своє життя. Це значить, що для вас центрична не війна і національні інтереси, а людина». У такі моменти, коли кіно змушує глядачів щось пояснювати один одному, мені особисто приходить розуміння, що місія проекту виконана.
Про ризики
Docudays UA фокусується на неігровому кінематографі і не ставить за мету привести мільйони глядачів на свої покази. Втім у Європі попит на документальне кіно значно вищий, але й конкуренція потужна. Європейські галереї та кінотеатри складають план подій на рік уперед. Ми почали планувати «See Ukraine. Пустий постамент» у січні 2018 року, щоби розпочати його у жовтні. І це вже було пізно. За словами нашої німецької координаторки Ірини Клименко, яка вже чимало років співпрацює з українськими культурно-освітніми проектами, у Мюнхені подавати заявки до поважних муніципальних кінотеатрів слід за півтора-два роки. Власне, також треба уважно планувати дати фестивалю, бо у всіх європейських міст є надзвичайно насичена культурна програма. Звісно, європейці вже звикли, що в місті може паралельно відбуватися двадцать фестивалів, але все одно бажано враховувати, що студентські канікули, період літніх відпусток та різдвяних свят – це мертвий сезон.
Ще один важливий фактор – вартість послуг піарників за кордоном. Це дуже велика стаття витрат, яку слід заздалегідь прописувати у проектах. Без гідного промо та наполегливого прес-аташе проект ризикує бути непоміченим.
Як на мене, одна із найважливіших умов будь-якого проекту з культурної дипломатії – це людський ресурс. Зараз я розумію, що такий проект потрібно робити з великою командою, яка, до того ж, мусить мати спільні цінності і як мушкетери жити за принципом «один за всіх і всі за одного». Не треба бути і куратором, і координатором, і піарником, і самостійно контролювати купу процесів, бо в певний момент приходить шалена втома і вигорання. Від полум’я останнього нерідко страждає почуття гумору. А як нас вчив Арістотель, жартувати треба передусім для того, щоб зрештою робити серйозні справи.
