Кіноревізія Донбасу: навіщо і як досліджували кіно про Схід України

Довженко-Центр видав «Кінематографічну ревізію Донбасу 2.0». Це альманах, у якому дослідники аналізують кіно, зняте про Донбас та на Донбасі з початку XX століття. Крім книг із академічними статтями, автори проекту організовували кінопокази в різних куточках України. Люся Зоря, колишня співкерівниця проекту та член борду Асоціації «Культура і Креативність»*, розповіла, де шукали гроші на проект, навіщо досліджувати кіно про Донбас, і чому українські фільми доводиться відшуковувати майже підпільно. А ще – що нового можна побачити у фільмах, знятих сто років тому.

Перший альманах, який у 2015 році невеликим накладом випустив Довженко-Центр, – збірка з шести статей про кіно. А його мета, як пише у передмові упорядник Станіслав Мензелевський, – побачити Донбас і стати інтелектуальною провокацією, яка закликатиме до кінознавчої, історичної та культурологічної рефлексій. На 160 сторінках книги дослідники аналізують образ регіону в українському радянському кіно, фільми Дзиґи Вертова, Леоніда Лукова, Сергія Параджанова, Володимира Хотиненка та екранізації Бориса Горбатова. Ще тут є фільмографія – зібрано інформацію про всі художні фільми Донбасу, починаючи від 1924 року та закінчуючи 2013.

Продовжує та розширює це дослідження друге видання книги – «Кінематографічна ревізія Донбасу 2.0». Сюди додали документальне кіно, блок хронікальних фотографій Донецької та Луганської областей, удвічі збільшили кількість статей, а як бонус до кожної книги цього лімітованого видання додалася гіпсова мініатюра знаменитого пам’ятника Артему авторства Івана Кавалерідзе. 

Створення обох видань стало можливим завдяки отриманню державного гранту. Співкерівниця проекту Люся Зоря тоді працювала у Довженко-Центрі грант-менеджеркою та шукала різні можливості, де можна було б отримати фінансування проекту. Гроші знайшлися у Фонді фундаментальних досліджень.

«Специфіка полягала в тому, що переважно Фонд підтримував науково-дослідні роботи з точних наук. Це був перший конкурс проектів на гуманітарну тематику, який стосувався вивчення прикордонних територій. Фактично він дав нам можливість для дослідження, – розповідає Люся. – Здається, ми були наймолодшими аплікантами на цей державний грант. Мало хто знав про конкурс, і там були достатньо сильні обмеження. Скажімо, проекти можуть реалізувати лише ті інституції, які мають право вести наукову діяльність. Якщо хтось хотів податися, то він мав бути частиною університету або іншої установи».

Коли проект лише задумували, то в планах було дослідження, видання альманаху та збір фільмографії. А ключовою ідеєю – показати, як образ Донбасу конструювався за допомогою кінематографу, починаючи від 30-х років до сьогодення, і як цей образ змінювався.

«Ми залучили не тільки дослідників кіно, але й науковців, які спеціалізуються на темі Донбасу, – продовжує Люся. – Кожен дослідник взяв для себе певний історичний період, який для нього був цікавим. Дослідження тривало десь півроку, і результатом стало перше видання Кіноревізії. Потім ми зрозуміли, що хочемо продовжувати цей проект. І команда загалом була зацікавлена у просвітницькій діяльності, організації лекцій і кінопоказів. Бо як ми можемо говорити про кіно, не показуючи його? Після успішного першого проекту, Фонд фундаментальних досліджень здійснював фінансування ще один рік. Це дозволило продовжити дослідження і за його результатами підготувати друге видання вже за кошт Довженко-Центру».

Кінопокази та лекції, які профінансував Фонд Рози Люксембург, допомогли залучити іншу аудиторію.

«Це як підхід у сучасному музеєзнавстві. Там планують експозиційні об’єкти, орієнтуючись на те, як можна буде донести інформацію різній аудиторії, навіть трирічній дитині, в межах одного простору. Кожен культурний проект повинен мати таку багатогранну складову. Одним людям зручно читати вдома, інші краще сприймають візуально або у форматі лекції», – пояснює Зоря. 

У цьому проекті Довженко-Центр реалізував публічну програму у своєму форматі кінолекторію Культурфільм. Щоб залучати аудиторію, яка раніше такі події не відвідувала, влаштовували різні заходи: лекції, дискусії та нетипові кінопокази. Наприклад, демонстрували німі фільми із сучасними саундтреками, часто у живому виконанні. До дискусій запрошували спеціалістів кіно і з тем, дотичних до фільмів. У межах показів Кінематографічної Ревізії Донбасу запросили оператора документальних фільмів «Липневі Грози» та представника профспілки гірників України, який говорив про свою участь у страйках 1989 – 1991 років та сучасний стан вугільної індустрії. 

«Коли ми їздили із лекційною програмою, то бачили, наскільки по-різному люди реагують на почуте, наскільки по-різному включаються. Скажімо, наш досвід у Львові показав, що людям досить важко, коли це не суто розважальна подія, а є дискусія на складну тему. Бо дискусія передбачає критичне мислення. На такі події завжди приходить значно менше людей. Але це не кількісний показник, а якісний. Можна просто прочитати лекцію чи показати фільм, після чого людина піде. А можна включитися у дискусію. Особливо круто, коли на показі міксуються різні покоління, які бачать все під абсолютно різними кутами зору», – розповідає Люся. 

Метою таких показів і дискусій було відкрити людям ту сторінку історії, якої вони не знають, і формувати звичку критичного мислення.

«Ми хотіли покопати корені суспільних архетипів та подивитися на них з боку, – пояснює Люся. – І так, для цього треба аналізувати пропаганду теж. Якщо її відкидати, то це виходить кураторське цензурування, і ми не побачимо повної картини. Зрештою, Дзиґа Вертов – це теж пропаганда, це створення образу ідеального робітника. Як робили кіно в Радянському кіно? Нічого не знімали без сценарію, затвердженого керівництвом. Навіть пропагандистські фільми треба аналізувати, вони надзвичайно цікаві».

У рамках проекту показували фільм «Липневі грози» Анатолія Карася і Віктора Шкуріна. Це фільм, що складається з двох частин, про перші за довгий час масові протести в Радянській Україні. Тоді у шахтарських страйках у Донецьку взяли участь кілька сотень тисяч гірників.

«Фактично це єдине документальне свідчення радянського виробництва про протести 1989 – 1991 років. Коли ми показали його в партнерстві з Docudays позаминулого року, то до нас почали надходити запити з інших точок України. І ці фільми різною мірою демонстрували у Львові, Лисичанську, Маріуполі та Києві. Було сформовано програму, яка може експортуватися», – каже Люся. 

Одна із проблем, із якою зіштовхнулися упорядники та дослідники проекту, – те, що багато українських фільмів радянської доби зберігаються не в Україні. Частина з них – у російському фільмофонді, ще частина розсіяна у європейських архівах. 

«Переважно це фільми 1920-30-х років. Ми стикнулися з проблемою – фільмів Лукова немає на плівці в Україні, майже всі зберігаються у Госфільмфонді. Якщо раніше за державні кошти купували фільми, то останніми роками, наскільки мені відомо, це вже не так легко», – розповідає Люся.

Упорядник обох видань альманаху Стас Мензелевський додає: «На початку 90-х усі фільми, зняті на українських студіях, відправляли на зберігання дофільмофонду під Москвою. А коли вирішили зробити архів українського кіно, з’ясувалося, що кіно вже тут нема. Була кінокопіювальна фабрика, на якій друкували плівку для дистрибуцій для кількох республік, і на базі цієї фабрики були якісь плівки, близько 1 000 фільмів. На основі цього зробили колекцію. Ми колись купували фільми в Росії, але після війни, звісно, про це вже і не йдеться».

Через дистриб’юторську політику 20-х багато українських фільмів показували в Америці і Європі. Тому наразі їх легше знайти там. Але це відбувається випадково через відсутність державної програми фінансування на цілеспрямований пошук. 

«Російські дослідники їздять, сидять в архівах, відшуковують свої фільми. Інколи через них виходить знайти і українські. Наприклад, один наш знайомий дослідник, перебуваючи в берлінському архіві, знайшов там український фільм, який вважали втраченим. Розповів нам, ми вийшли на архів, фільм нам повернули. Але без державної програми це все відбувається спонтанно», – каже упорядник. 

Власне, це було однією із головних цілей проекту – зафіксувати всі фільми, про які відомо, створити повну базу кіно про Донбас. Результатом стала книга з українською суб’єктністю.

Видання «Кіноревізія Донбасу 2.0» стало Лауретом конкурсу «Найкращий книжковий дизайн» Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» 2018.

Замовити книгу можна на сайті Довженко-Центру: http://www.dovzhenkocentre.org/product/50/

Актуально в інших розділах: