Тетяна Цвілодуб, модератор дискусії та кураторка дослідницької частини проекту «Kavaleridze.RE.VISION»:

Проект «Kavaleridze.RE:VISION» народився з бажання переосмислити радянську культурну спадщину, провести діджиталізацію експозиції та налагодити сучасну комунікацію для розширення музейної аудиторії. Простір для реалізації проекту та дослідження надав Київський музей-майстерня ім. І. Кавалерідзе. Одним із ключових завдань проекту була організація міжнародної резиденції для 16 художників та дослідників культурної спадщини з країн Східного партнерства та Польщі.

Співпраця з музеєм Івана Кавалерідзе виявилася новим досвідом для всіх – і для нас, і для музейників, і для резидентів. Якщо чесно, то ми не знали, чи вийде все, що задумали, адже довелося зіткнутися з великою кількістю питань – громадських, етичних і кураторських.

Вікторія Данелян, кураторка проекту «Kavaleridze.RE:VISION»:

Почну з кураторських, адже неможливо уявити сучасний музей без куратора. Проте, як показує практика, в Україні досить небагато кураторів хоче співпрацювати з державними інституціями – їм простіше мати справу з приватними або громадськими організаціями.

Щодо нас, ми не вперше співпрацюємо з різними державними культурними інституціями, в тому числі державними музеями. У 2015 році мали досвід реалізації міжнародного художнього проекту «Сергій Параджанов – сновидіння ХХІ століття» у Національному музеї історії Тбілісі.

Але проект з музеєм ім. І. Кавалерідзе – наш перший досвід співпраці з державним музеєм в Україні. І він кардинально відрізняється від отриманого в Грузії. Чого вартує лише бюрократизм процесів і правила відвідування фондів! Складається враження, що музей, як інституція, стикається з проблемою роботи своїх же підрозділів. Це має такий вигляд, ніби це дві різні планети. Виявляється, навіть адміністрація та наукові співробітники не мають до фондів прямого доступу. Але ж це надзвичайно важливо для того, щоб музей був живий, щоб в ньому оновлювали експозиції та щось відбувалося.

Звісно, якщо вести таку «війну» з обвинуваченнями, то нічого не досягнеш. Я намагаюся бути нейтральною та ставлю запитання: як це все правильно уніфікувати, запустити процеси та змінити ситуацію? Адже ми всі встигнемо померти, так і не побачивши того, що є в музейних сховищах. Як діючий куратор, я хочу змін в нашому культурному полі, хочу знайомити з ним світ та мати доступ до «законсервованих» об'єктів – працювати з ними, створювати нові сенси.

В Україні невисокий рівень споживання культури, але за умов обмеження доступу його точно не підняти. Хочеться, щоб музеї побачили в цій «розконсервації» можливість діалогу з тими, кому це потрібно. І не треба чекати, поки держава все вирішить. Потрібно створювати культурний продукт, який зацікавить і при цьому не питати себе «а кому це потрібно?» Складно цікавитися чимось, якщо ти не знаєш про його існування.

Ольга Співак, наукова співробітниця музею-майстерні І. Кавалерідзе:

Наприкінці 2017 року ми робили каталог, присвячений творчості Івана Кавалерідзе. Коли було дуже треба, ми, звісно, дістали з фондів його двометрову скульптуру Прометея. Та стан музейного експонату був настільки жахливим, що ніякий фотошоп не допоміг би зробити зображення достойним. Також у роботі над каталогом ми зіштовхнулися з проблемою комунікації як в самому музеї, так і в музейній спільноті. Тоді ми працювали із п’ятьма муніципальними музеями в Києві, терміни були стислими, для того аби прийти та сфотографувати експонати авторства Кавалерідзе. Виявилося, що наявність задокументованих домовленостей за усіма протоколами не дала бажаного результату та доступу. Нам довелося отримати від колег фотографії, хоча вони були не такі, як нам потрібно. Весь час нас питали: «Кому це взагалі треба?», «Де знаходиться ваш музей?» а іноді і «Хто такий Кавалерідзе?»

Микола Скиба, експерт у сфері креативних індустрій:

Фонди не належать музеям. Починати вирішувати проблеми музейної комунікації не потрібно саме з цього. Адже є законодавство, за яким музейні фонди – це національне надбання, і там дійсно зберігають надзвичайно цінні речі. Потрібно починати з питання «що таке музей»? Це сховище чи публічний простір? Думаю, рішення можна знайти в оцифровуванні фондів. Ми вже увійшли до цифрової епохи, і це допоможе зробити систему для кураторів і усіх зацікавлених максимально зручною, аби вони знали, з чим можуть працювати, і бачили, що знаходиться у фондах.

Катерина Чуєва, директорка Національного музею мистецтв Богдана та Варвари Ханенків:

Якщо немає комунікації – немає музею. Проблеми з комунікацією, які є зараз, – це наслідок тієї музейної політики, яку було закладено в Радянському Союзі.

У Радянські часи завданням державної політики щодо музеїв була їхня пропагандистська діяльність. Вони перестали бути науково-дослідницькими центрами ще у 1930-ті роки. Але закритість і законсервованість залежить також і від того, що після розпаду Союзу музеї потрапили в ситуацію недофінансування, а в суспільстві була нівеляція культурних та гуманітарних цінностей загалом.

Після Незалежності наш музей 10 років був на реставрації. За цей час про нього забули, і нам потрібно було пояснювати – хто такі Ханенки і що ми за музей. Тоді це був виклик для нас, який ми вирішували за допомогою комунікацій з жителями міста. До нас прийшли працювати нові люди, яким було до 35 років. При тому, що школа музеєзнавства в Україні по суті втрачена. Люди, які вчилися за музейними спеціальностями, або не приходять працювати до музею, або все одно не дуже кваліфіковані. Ми, як музейники, маємо зараз подумати, як фахово передати приписи та знання.

Коли ти маєш щось дійсно цінне, то хочеш його зберегти. Подолати цю захисну реакцію дуже непросто. Фонди, як правило, відокремлені від іншої роботи в музеї. Але ж якщо куратор не працює з колекцією, йому дуже важко оновлювати експозицію. Тому фонди в музеї Ханенків було розподілено між різними людьми. Наразі навіть ті співробітники, які працюють у просвітницькому відділі, керують частиною колекції. Звичайно, далеко не всі предмети можна брати в руки. І з 25 тис. архівних експонатів у виставкових залах показуємо лише 2 тис. Та ми б хотіли зробити фонди відкритими, і йдемо до цієї відкритості наскільки це можливо.

Музей існує не заради себе. Музей – це певна організація доступу до культурної спадщини. У нас є штучне розділення на «музейників» та «інших». Але музей існує для всіх, різниця тільки у тому, що музейники за нього ще й відповідають.

Учасники дискусії:

Вікторія Данелян — кураторка проекту «Kavaleridze.RE:VISION», член борду Асоціації «Культура та Креативність»

Татьяна Цвелодуб — кураторка дослідницької частини проекту «Kavaleridze.RE.VISION», модератор дискусії

Ольга Співак — наукова співробітниця музею-майстерні І.П.Кавалерідзе

Кетевані Маркарова — старша наукова співробітниця музею-майстерні І.П.Кавалерідзе

Олександр Григорович — науковий співробітник музею-майстерні І.П.Кавалерідзе

Дана Брежнева — учасниця проекту «DE NE DE», «АРТЕМ» та «Музей відкрито на ремонт»

Катерина Чуєва — директорка Національного музею мистецтв Богдана та Варвари Ханенків

Микола Скиба  — експерт з креативних та культурних індустрій

Галина Голубева — співробітниця Національного музею медицини України, завідувачка сектору екскурсійної роботи

Юлія Лешан — співробітниця Національного музею медицини України, сектор екскурсійної роботи

Ольга Сало — Національний музей Революції Гідності, просвітницько-інформаційний відділ

Катерина Зайцева — Національний музей Революції Гідності, відділ розвитку та комунікацій

Писаревська Наталiя — директорка Державного політехнічного музею

Олександра Провозін — музей міста Львова, головна спеціалістка Львівського міського музею в Львівській міській раді

Мирон Гордійчук — старший науковий співробітник в Національний музей Тараса Шевченка

Станіслав Потанін — директор музею фотографії

Стефанія Демчук — доцент кафедри історії мистецтв у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Валерій Шаповалов — куратор мистецьких проектів

Таїсія Мельник — учасниця резиденції «Kavaleridze.RE:VISION»

Гусарова Анжеліка — письменниця