Соціальні теми цікавили драматургиню давно – кілька років тому вона написала документальні п’єси «Моя милиция меня», в основі якої були інтерв’ю з колишніми працівниками міліції, та «Білохалатність» – про життя українських лікарень.

Опера теж заснована на реальних інтерв’ю. Авторка двічі з’їздила до Качанівської колонії в Харкові та поспілкувалася з тими, хто роками не полишав в’язниці і наразі не має шансів вийти.

«Адміністрація колонії запропонувала поговорити з кількома довічницями, яким можна було б поспівчувати. Я очікувала побачити що завгодно, але не милі обличчя Каті Костіної (зараз Щука) та Лілі Чижик. Молоді, вродливі… Я була вражена. Що могло трапитися у їхньому житті, аби вони тут опинилися?», – згадує Тетяна.

Щоб зрозуміти, драматургиня розпитувала жінок про їхнє дитинство, виховання, оточення, стосунки з чоловіками. Історії були різними: хтось у юності пережив зґвалтування, що зламало усе життя, у когось – ВІЛ-статус, у когось на волі залишилося четверо дітей. Дівчата розповідали, як любили мандри, рослини, танці чи купатися в морі. Дехто мав попередні судимості – переважно за крадіжки.

Усі, з ким говорила Тетяна, сидять за вбивства.

Під час інтерв’ю Тетяна цікавилася, чому вони пішли на злочин, і детально розпитувала, як саме вони вбивали. Усі жінки відповідали, що вбивати не хотіли – хтось пояснював вбивство самозахистом, хтось казав, що «перемкнуло». Двоє з чотирьох жінок, з якими спілкувалася Тетяна, переконували, що лише були свідками вбивств, скоєними їхніми чоловіками.

Основне запитання, яке ставила авторка і яке залишається відкритим – чому вони опинилися в колонії без надії вийти на свободу, що стало тим моментом, коли вже не можна було нічого змінити.

«Я просто слухала, намагаючись зрозуміти та нічого не оцінювати. А вони питали: «Якщо б на вас напали, а у вас в руці був ніж, хіба б ви не захищалися?» Я у своїх детективах [Тетяна працює сценаристкою на каналі «Україна» – редакторка] вбиваю по кілька людей за раз, а в житті – не здатна й шию курці скрутити. Мабуть, це залежить від внутрішніх рамок. У тих, хто вбиває, вони дуже розхитані. Хтось із довічниць потребує серйозної допомоги психолога, хтось – навіть медикаментозного лікування».

Крім опери, з інтерв’ю виріс цілий соціальний проект, одне із завдань якого – повернути механізми, які  б дозволили виправляти судові помилки. Один із них – це Закон 2033а щодо права засуджених на правосудний вирок. Його зареєстрували ще три роки тому, але далі справа не посунулася.

Якщо коротко, то його запровадження дозволить переглядати вироки у кримінальних справах і, зокрема, термін ув’язнення. Його ще називають законом «останньої надії» – якщо людину засудили без належної доказової бази, справу переглянуть. Наприклад, якщо свідчення отримали незаконним шляхом, застосовуючи тортури, або коли людину спершу допитували як свідка, а потім він чи вона стали підсудними.

«Ні, ми не займаємося виправдовуванням вбивць: винні мають відповідати за те, що скоїли. Ми ж мусимо відповівідати за те, що з ними робимо. Зараз на довічному сидять і серійні вбивці, і жінки, що пішли за своїми чоловіками на перший у житті злочин. І ті, і ті залишаються наодинці із темним минулим, дуже сумнівним теперішнім – і без майбутнього. В усьому цивілізованому світі довічне ув’язнення прирівнюють до тортур».

12 березня 2019 року Європейський суд з прав людини засудив практику довічних вироків, оскільки «в Україні немає реалістичної перспективи звільнення від цього покарання».

До того ж, за інформацією правозахисників, зараз близько двадцяти людей відбувають довічне покарання за те, чого не коїли. Їх засудили ще за радянським кодексом 1960 року. Причому в основі обвинувачень неодноразово лежали свідчення, що дали під тортурами.

«Нехай серед українських жінок-довічниць немає зовсім безневинних. Однак є ті, чий вирок цілком може бути замінено на 15, 20, 25 років ув’язнення», – вважає Тетяна.

Ще одне питання, яке порушує проект, – що відбувається з людиною, яка виходить з тюрми? Зокрема, як проходить ресоціалізація і чи відбувається вона взагалі.

«Коли людина виходить на свободу після чверті століття у в’язниці, вона опиняється у незрозумілому для неї світі: багато хто не вміє навіть користуватися сучасними ґаджетами, вже не кажучи про пошук роботи та житла.

У колонії в людини були певні рамки, а на волі їх доведеться вибудовувати самостійно. Пенітенціарна система, яка теоретично має виправляти, насправді, часто випускає людей, що не здатні прожити на волі без злочину. Від нього колишні засуджені залежні не менше, ніж наркозалежні від наркотиків. Моя позиція: якщо людина відбула покарання, вона спокутувала свою провину – і їй треба допомагати».

Але так вважають далеко не всі. І «Довічно важливо», пояснює Тетяна, – це також про конфлікт. Не конфлікт між засудженими та працівниками колоній, не внутрішні конфлікти між ув’язненими. Це про конфлікт між тими, хто відбуває покарання в колонії і всіма нами – тими, хто на свободі.

«Коли людину саджають до кінця її життя, про виправлення вже не йдеться. На довічників ставляють клеймо людей, остаточно втрачених для суспільства. Їх бояться, не знають, що з ними робити. Простіше сховати за колючим дротом та зробити вигляд, що цих «кончєних» взагалі не існує. А я кажу: існують. І вони – теж люди», – каже кураторка проекту.

В опері, власне, Тетяна пропонує прожити життя кожної з її героїнь – глядачі стежитимуть за їхніми історіями від дитинства до сьогодні. Кульмінаційний момент – сцени вбивств (тому опера має вікове обмеження 18+).

Проте найстрашніше, каже вона, – не злочини, а те, що вбивці врешті-решт викликають співчуття.

«Вийшла дуже жорстка річ, бо я не намагалася показати героїнь кращими, ніж вони є. Тому усім доведеться важко, глядачам теж. Навіть акторкам – у рамках проекту ми пропонуємо їм консультації психоаналітика», – пояснює Тетяна.

Постановка закінчуватиметься поза глядацькою залою: у передпокої буде виставка світлин, зроблених фотографом Русєю Асєєвою в колонії. Виходячи із зали після опери, глядачі дивитимуться в обличчя тих, чиї історії розповіли на сцені.

«ПЕНІТА. Оперу» планують показати вже у квітні: в Києві, Одесі, Дніпрі та Харкові. Ще в рамках проекту проходитимуть круглі столи, презентації правозахисної літератури та конференції з європейськими та українськими правозахисниками. Докладніше про розклад подій – на сторінці проекту.

---

Проект реалізує ГО «Театральна платформа» у партнерстві з European Prison Litigation Network, а також Національною спілкою композиторів, «Київською Камератою», Харківською правозахисною групою. Проект реалізується за фінансової підтримки Європейського союзу в рамках програми Culture Bridges та за підтримки Народного депутата України Олександра Грановського.