Про що Дикий театр

Ідея створення Дикого театру була в тому, щоб створити альтернативу «офіційному» мистецтву, і довести, що різкі, болючі теми, сучасні тексти і гостросоціальні вистави потрібні глядачу. Хоча нічого кардинально нового в своїх інструментах Дикий не використовує.

«Ми не робимо абсолютно інший театр з точки зору механіки та засобів. Це звичайний український, інколи (якщо вийде) європейський, драматичний театр. Єдине, чим Дикий відрізняється від державних театрів, це напівпроектна-напіврепертуарна модель функціонування, потужний маркетинг і ексклюзивні тексти, яких раніше на українській сцені не було».

Тут немає поняття трупи – у кожен новий проект набирають нових людей через кастинг. Власне, взяти участь у новій виставі може будь-хто охочий – проби відкриті й про них попереджають заздалегідь у соцмережах.

Кожна вистава Дикого – це проект. І він має свій так званий «термін придатності». Його не завжди можна передбачити, але приблизно це рік-два.

«Ми не робимо вистави на віки. З’явилося щось у суспільстві – ми вирішили, що хочемо про це поговорити, – випустили. Тобто грається це, поки актуально».

Саме тому зараз концентруються на ґендерній рівності, правах жінок, стереотипах, корупції, вимиранні села та інших гостросоціальних проблемах.

Театр для чайників

«Якщо зустрічаю людину, яка ніколи в житті не була в театрі, і вона питає, куди їй піти, я не кажу – іди в Дикий. А рекомендую сходити у класичний театр», – каже Ярослава.

Класичний – бо має бути шлях розвитку і трансформації. Тільки ті люди, які ходять у класичний театр, потім можуть зрозуміти, чи їм потрібно ще щось, – і спробувати альтернативу.

«Хоча є глядачі, що якимось чином спочатку потрапляють до нас і підсідають на такий вид театру, де їх провокують, травмують. І коли вони йдуть у театр звичайний, де більш лайтове ставлення до глядачів, то розуміють, що це не їхній продукт».

Крім того, театр – це один зі способів знайомити людину з класикою.

«Має бути школа класичної літератури, музики, живопису. І піднесена вона повинна бути якимось стандартизованим шляхом. Функція національного театру дуже важлива. Якби хоча б 1/3 репертуару відповідала тому, що потрібно зі шкільної програми, це було б нормально. В країні має бути театр, який несе виховну функцію. Не наш, але чому б не театр Франка?»

Інша справа, що знайомство з класикою і традиційним українським театром мусить бути позитивним, інакше є ризик отримати травму.

«Це сталося в багатьох з нас у дитинстві, всі ці примусові походи в театр, наприклад. Я зустрічаю людей, які 20 років після того не ходили в театр, і більше не хочуть, бо в дитинстві їх травмували.

Одна з функцій альтернативних театрів полягає в тому, щоб також працювати з цією посттравмою, нанесеною людям у дитинстві, пояснює Ярослава.

Чому державні проти

У незалежних театрів, як правило, немає сцени. Коли починався Дикий, одну з перших вистав показали на малій сцені Національного академічного театру імені Івана Франка. Тоді у Дикого з народними артистами театру стався конфлікт.

«Артисти побоювались, що щось невідоме, дике, і точно непристойне кине тінь на національний театр. Хоча ми тоді грали виставу за Ворожбит. Побоювались, що Дикий хоче прикритись величним іменем Національного, хоча мені в той момент, навпаки, було важливо ідентифікувати, що ми інші».

Крім того, національні театри мають острах – мовляв, незалежні театри хочуть забрати в них майданчики.

«В Україні є Міністерство культури, яке повинне задовольняти духовні потреби населення, кожен громадянин має право на творчість і так далі. І тут виходить: є частина театрів у державному секторі, які дотуються державою. І є ще частина театрів, яких утричі більше, і які не підтримуються державою. Зрозуміло, що ті, які інвестуються, бояться, що в них заберуть частину чогось. Щоб не було, як при комунізмі: зараз ми між усіма все поділимо. Але з іншого боку, якщо недержавні театри заявляють претензію державі й кажуть: ми виконуємо функцію, задовольняємо духовні потреби, забезпечте нас приміщенням – ця претензія справедлива. Але держава не будує нових приміщень, тобто має віддати частину тих, що в неї вже є». 

Чому з’явилася Сцена 6

Сцена 6 – це театральний простір на шостому поверсі Довженко-центру. Ініціаторами створення стали журналіст Олексій Ананов, директорка Дикого Ярослава Кравченко, режисер Сергій Перекрест, директор культурних програм у Британській раді Володимир Шейко та Довженко-центр.

Ідея в тому, щоб Сцена 6 стала центром нового театру – для тих, кому з ідеологічних чи фінасфових аспектів намає місця на інших театральних майданчиках. Сцена 6 – це місце творчої свободи. Тут ставлять вистави незалежні театри, приїжджають танцювальні перформанси і експериментують з багатьма формами мистецтва. Саме тут зараз грають більшість вистав Дикого. Хоча не всі.

«Фішка Дикого театру була в тому, що він є, але його немає. Зареєструвати його як театр ми не можемо, бо немає відповідного законодавства. Приміщення, репетиційної бази, акторів немає. При тому є вистави. Це якийсь ситуативний перформанс, флешмоб, акціонізм. Люди в якийсь момент збираються в одному місці, щось роблять, а потім розбігаються. І так існував Дикий».

«Кочівний» спосіб життя для театру дуже затратний: і фінансово, і ресурсно, і логістично. Тоді Ярослава просто порахувала витрати на вистави, які кочують. Виявилося, що це було дуже дорого і займало багато часу. Потрібно було перевозити декорації, годин шість їх монтувати, вантажити, орендувати машини. З появою Сцени 6 все стало набагато зручніше. Принаймні, декорації можна зберігати в одному місці, з’явилося приміщення для репетицій.

Але є одне «але».

«Сцена 6 – це оренда в держави. А мати справу з державою – це найбільш, мабуть, невдячна справа. Це найнестабільніше, що може бути. Тому зараз у нас є 3–4 точки, де ми все ж продовжуємо грати. Вистави, які випустилися на Сцені 6, на ній залишаються. Вони дійсно великі за декорацією. А такі, як Бути знизу, Гей-парад, Віталік, продовжують мандрувати майданчиками. Їх грають ще в кількох місцях, ця річ не змінилася. Хоча я цього дуже боялася.

Але чого боятися? Ми перевірили, що наша аудиторія вже може встати і поїхати на ДВРЗ дивитися виставу. Ми отримали кредит довіри і зрозуміли, що наші люди підуть за нами. І відстань їх не зупиняє».

Де брати гроші

Один з експериментів – це перевірити, чи може Дикий театр існувати за Бродвейською системою. Це коли вистави ставлять не на довгі роки, а як проект.

«Чи вийде, наприклад, щоб чотири дні поспіль гралася вистава? Я зараз рухаюся повільно, бо не можу ризикувати: провал однієї вистави – це загроза життю всього театру. Від однієї вистави фінансово залежить інша. Якщо одна вистава зігралася в мінус, то друга має підстрахувати, аби театр тримався на плаву».

Зараз фінансова схема існування Дикого така:

«Щоб відбити гроші, які вкладені у виробництво вистави, кожній постановці треба близько 10 показів. У ситуації незалежного театру, коли ми граємо прем'єру 1-2 рази на місяць,  то нам треба десь 6-8 місяців. Якщо я вкладаю зараз у виставу 100 тисяч, то знаю, що вона буде в мінусі найближчі 8 місяців. І тільки через цей час почне заробляти гроші. До того моменту в мене є інші вистави, які вже вийшли з мінуса, і підтримують функціонування театру. Є Бути знизу, прем’єра якої була півтора роки тому, і вона вже не в мінусі, кожен показ приносить, наприклад, 3 тисячі гривень.

Дикий театр – це одна система, де плюсові й мінусові проекти підтримують один одного, щоб робота продовжувалась. У нас немає інших статей доходу, крім квитків. Щоправда, торік ми отримали «Київську пектораль». Це 15 тисяч гривень мінус податки. І розділили гран-прі з харківським театром у Сєвєродонецьку. Там, здається, теж було 15 тисяч гривень. Цього року Британська Рада допомогла з Кицюнею. Це всі зовнішні гроші, які ми отримали за весь час».

Що з іншими театрами

Ярослава стала однією з ініціаторів створення Гільдії незалежних театрів, цілями якої є, зокрема, реформа театральної галузі та легалізація статусу незалежних театрів. Поки що працюють у кількох пріоритетних напрямках.

Наприклад, підраховують кількість незалежних театрів. За останніми даними, тільки в Києві таких працює 103. Потрібно довести до відома держави, що незалежний театр існує, і в яких масштабах. Крім того, необхідно комунікувати з усіма театрами.

«У нас немає спільного вектору розвитку, ми не знаємо, що відбувається в тому чи іншому театрі, і не можемо ні встановлювати планку, ні мати рівної конкуренції. Елементарно – театри не ходять один до одного. Кожен у своєму будиночку», – пояснює Ярослава.

А ще однією з ключових проблем лишається відсутність майданчиків.

«Маємо рішення, за рахунок якого зможемо по місту зробити багато театральних майданчиків і забезпечити розвиток театрального незалежного мистецтва. Для цього не треба буде зводити умовний театр на Подолі, але потрібна «воля» міста і управління. Мова йде про переформатування будинків культури у культурні інституції, з правом на конкурсній основі «заходити» і працювати незалежним театрам на резиденцію».

Список таких місць зараз складають – і йтимуть з ним у КМДА.

Що буде далі зі Сценою 6

«В ідеалі, Сцена 6 мала би бути, як Гоголь-центр у Москві, тільки без Серебреннікова, тобто без єдиного худрука. Мені хочеться, щоб люди розуміли, якщо вони прагнуть чогось особливого, то можуть поїхати на Сцену 6, і вдень, і вночі це незвичайне там знайти», – каже Ярослава.

Виключно майданчиком для театральних вистав Сцена 6 не залишиться.

«Ми хочемо зібрати цікаві формати. Там буде не тільки театр, а й концерти класичної та некласичної музики, хореографія, театральні дискусії. Мені би хотілося виводити театр із закритості, робити його більш публічним. Це один з напрямків Сцени 6».

І головне – аби глядачі не йшли одразу після вистави. 

«Неприкольно, коли всі тікають, а можна було би ще й поговорити. Має бути якесь афтепаті після вистави. Мені так цікаво взагалі зрозуміти кожного нашого глядача. От із купи вистав у Києві ця людина прийшла сюди, вибрала саме цю виставу, провести вечір з нами. Чому вона це зробила? Значить, у неї і в мене є щось спільне».

Текст: Альона Вишницька

Фото: Олексій Товпига, Ліза Щепіна