Торкатися артефактів: еволюція ставлення

У дитинстві ми всі спершу вивчаємо світ на дотик. Це нормальний шлях і бажання – звірити візуальну картинку, доповнити її відчуттям текстури, ваги, температури, об'єму і форми, які на око можуть сприйматись по-іншому. Але згодом дорослі значно обмежують це тактильне пізнання: не можна торкатись чогось потенційно небезпечного чи брудного, інших людей (хіба лиш дуже близьких), чужих речей - в магазинах нас попереджають про це спеціальні оголошення.

Ми також звикли, що не можна торкатись творів мистецтва в галереях чи експонатів в музеях. Але цікаво, що ця звична для 20 століття практика не існувала споконвіку. Адже у перших європейських музеях 17 та 18 ст. (а ще раніше у їхніх «попередниках» – кунсткамерах) не лише дозволялось, але й передбачалось, що відвідувачі торкатимуться артефактів та взаємодіятимуть із ними.

Проте цей формат чимдалі ставав більш рідкісним, особливо з другої половини 19 ст., коли виникло багато публічних музеїв. Вважалось (не без причини, адже потік відвідувачів вже був набагато більшим), що така взаємодія аудиторії з експонатами може їм зашкодити, до того ж поширеною стала естетика відстороненого споглядання мистецтва.

Але сьогодні, як свідчить практика, заборона далеко не всіх зупиняє від бажання не лише розгледіти, але й торкнутися. Професорка музеології з Великобританії Фіона Кендлін більше 20 років присвятила дослідженням цієї теми. За її словами, це як хотіти повернути море: ти можеш зупинити сотню людей, що воліють торкнутись експонатів, та натомість з’являються ще двісті. Тож чи не краще спрямувати це прагнення в якесь кероване поле, свідомо запропонувати варіанти взаємодії там, де це можливо, ніж намагатись дужче відгороджуватись склом, відлякуючи аудиторію?

Перші музеї, що повернулись (принаймні, частково) до інтерактивних експозицій – дитячі та наукові. У класичних мистецьких музеях зрушення до більшої участі та залучення глядачів почалися наприкінці 20 століття. Почасти, на це вплинула також суспільна вимога щодо доступності музеїв для людей з вадами зору. Насправді, в багатьох випадках музейні програми для слабозорих дозволили і решті відвідувачів долучатись до взаємодії.

В музеї Вікторії та Альберта. Фото з сайту музею

Ось декілька прикладів того, як музеї вирішують ці завдання. Так, у Британському музеї вже давно існує програма Hands On desks – окремі зони (столи) в рамках постійної експозиції, де під наглядом навченого волонтера можна потримати в руках не лише репліки, але й деякі реальні артефакти, розпитати про них, обмінятись своїми враженнями. Водночас 96% відвідувачів, які підходили до цих столів, зазначали, що це значно покращило якість їхнього візиту до музею.

В Луврі створена так звана Touch Gallery, де проходять тематичні експозиції для людей з вадами зору, а також дітей та й просто всіх охочих дослідити на дотик зліпки з музейних творів мистецтва (переважно скульптур – і древніх, і сучасних). Раз на кілька років експозицію змінюють, а вже зняті з показу експонати подорожують іншими музеями як гостьові виставки.

Подібних прикладів можна віднайти досить багато.  Адже цей шлях – створювати та надавати вільний доступ до копій чи то 3D-моделей творів мистецтва – логічний з точки зору збереження самих артефактів. Хоча і тут можна знайти певний компроміс.

 Наприклад, в експозиції таїландського Музею кераміки Південно-Східної Азії є окрема секція, де будь-хто може потримати в руках старовинні гончарні вироби. Правда, це переважно пічний брак з розкопів у місцях давніх керамічних осередків. Так, ці зразки мають недоліки (тріснули чи то злиплися у випалі, тощо), але вони – дійсно автентичні, й відвідувачі мають змогу доторкнутися до справжньої історії, відчути фактуру, вагу, власноруч покрутити та оглянути артефакти зі всіх боків.

Експозиція в Музеї кераміки Південно-Східної Азії

Інтерактивні формати: як музеї залучають відвідувачів до взаємодії 

Окрім можливості досліджувати експонати на дотик, передові музеї також запроваджують інтегровані програми для інтерактивного пізнання. Зазвичай вони спрямовані на дітей та юнацтво, але можуть залучати і дорослих.

 До цього спонукали дослідження в освіті, що свідчать про ефективність емпіричного навчання. Тому сучасні музеї – це вже не просто зібрання робіт з належними описами. Це, фактично, середовище, де є можливими взаємодія, певна гра чи то експеримент.

Наприклад, музеї можуть пропонувати квести для команд чи тематичні маршрути з якимись завданнями, загадками, пазлами. Це може бути і пропозиція зіграти в гру, що була популярною кілька століть тому, або віднайти сучасні види спорту на давньогрецькому вазописі. Звісно, в нагоді стають і сучасні цифрові технології (мультимедійні екрани, віртуальні тури, ігрові програми та мобільні додатки).

Вражаючим є досвід лондонського музею Вікторії та Альберта, що має велику колекцію творів мистецтва та дизайну: кераміки, скла, текстилю, художнього металу, меблів, поруч зі скульптурою, живописом, графікою та фотографією. Тут інтегровані багато можливостей для інтерактивного пізнання та участі.

Комп’ютери з сенсорними екранами розташовані по музею, в них є ігри з різними рівнями складності, вікторини, тематичні тури, можливість запостити свої враження та почитати коментарі інших відвідувачів. Звісно, є й описи експонатів та пошук по колекції. 

Можна торкатися копій, що розташовані поруч з деякими артефактами. Для низки об’єктів записані аудіо інтерв’ю з експертами-мистецтвознавцями, їх можна увімкнути та прослухати через динамік, розташований біля експонату. Беззвучні відеокліпи показують об’єкти з різних боків, чи ілюструють їхнє застосування. Біля деяких експонатів є бирки з питаннями – на їх звороті можна знайти відповідь. 

В невеличкому залі показують фільми, що пов’язані з експонованими об’єктами. Є пункт, де можна відповісти на питання, відправити послання співробітникам музею. Навчальний центр музею – простір, де є книжки, комп’ютери з базами даних, тут же можна позичити набори-путівники для сімейних відвідин. 

Є також стенди, де діти чи дорослі можуть збудувати архітектурну модель, приміряти історичний костюм, створити свій твір, дотримуючись певних підказок (наприклад, придумати дизайн тканини на основі текстилю з колекції музею, тут же роздрукувати його чи відправити електронною поштою). 

У музеї також існує відкрита майстерня, де працює запрошений художник-кераміст, а відвідувачі можуть спостерігати за його чи її роботою, бачити різні стадії процесу створення кераміки. 

Взагалі, дуже цікавою є ця співпраця музею із сучасними художниками-керамістами. Це кількамісячна резиденція, протягом якої митець реалізує свій проект. Як правило, результат – це не традиційний окремий самодостатній твір-об’єкт, а сучасна мистецька інтерактивна експозиція, інсталяція чи то перформанс.

Показовий приклад – тимчасова інсталяція Trophy («Трофей»), створена мисткинею-керамісткою Клер Тумі. Чотири тисячі маленьких керамічних пташок, зроблені в співпраці з Веджвудською керамічною фабрикою, на один день були розставлені в скульптурному подвір’ї музею Вікторії та Альберта – на скульптурах з постійної експозиції, в нішах стін, на підлозі. Відвідувачі могли забирати їх, хоча про це ніхто не повідомляв – люди просто брали приклад з інших. Інсталяцію задумали як дослідження людської натури: наше бажання володіти об’єктом, мати матеріальне нагадування про досвід відвідування музею, тяжіння до колекціонування. 

«Трофей» - тимчасова керамічна інсталяція в музеї Вікторії та Альберта. Фото з сайту мисткині Клер Тумі

Вибір зробити об’єкти в стилі відомої веджвудської кераміки був не випадковим – адже в колекції музею Вікторії та Альберта є багата колекція таких експонатів. Тих, хто забирав пташку, просили прислати авторці проекту фото чи опис – що з нею далі сталось. Мисткиня отримала багато листів про пташок у їхніх нових помешканнях. Проект і надалі живе, адже «трофеї» поширюються по тисячах домівок.

Звісно, дистанція між глядачем і твором скорочується також й у випадку із сучасним мистецтвом. Є художники, які одразу закладають в концепцію роботи можливість безпосередньої взаємодії з аудиторією. 

В Києві є музеї, які хоч і не настільки комплексно, але все ж почали запроваджувати деякі формати тактильних та інтерактивних експозицій. Національний художній музей, Музей Ханенків, Національний історичний музей, Національний музей українського народного декоративно мистецтва – лише кілька з тих, хто вже зробив перші кроки та активно залучає аудиторію через ігрові й інтерактивні формати. 

Призначення та функції музейних інституцій і галерей сьогодні насправді помітно еволюціонують. Роль збирача та архіватора колекцій, звісно, нікуди не дівається, але поступово відходить на другий план. Натомість все важливішим стає створення контексту для навчання, креативного пізнання та участі, а також інклюзії людей з порушеннями зору тощо. Тож надалі, очевидно, більш помітним стане рух до створення експозицій нового типу, як-от тактильних чи інтерактивних.