Сьогодні дві найгучніші теми навколо театру в Україні: так званий «театральний бум» і харасмент. Ці дві теми останнім часом так технологічно, «розкручуються,  що поодинокі голоси щодо інших проблем в сфері театральної діяльності ніхто не чує, і вони одразу губляться під пафосними гаслами, яскравими світлинами і гучними заявами. А насправді проблем дуже багато - як об`єктивних, так і суб`єктивних. І через тривале замовчування проблеми не тільки не вирішуються, а ще й мають тенденцію до накопичення та консервації.

Для жодного театрала не є секретом, що існуюча система в сфері театральної діяльності  залишилась нам цілком і повністю в спадок від СРСР. Це і функціонування національних, обласних і муніципальних театрів, і система звань і посад. Наприклад, як красиво звучить: актор І категорії! Чи не так? Ніби це м’ясо в напівтушах. Але всі звикли, що так воно завжди було, є, тому, певно, і надалі буде. І категорії – так І категорії. А за які саме заслуги (перед керівництвом або перед глядацькою аудиторією) актор отримує звання «заслуженого» давно ніхто не замислюється. Бо так теж завжди було, є, тому, певно, і надалі буде. 

Ефективність існуючої системи в рамках бурхливого сьогодення ніхто навіть не збирається вимірювати та обговорювати. Адже ось: подивіться, у нас «театральний бум». Так, і це прекрасно: потреба в театрі під час повномасштабної фаз війни дійсно зросла. Театр з видовища для багатьох глядачів наразі перетворився на майданчик спілкування та емоційної реабілітації. Бо театр – це жива матерія та потужна енергія, що здатна підживлювати та підтримувати емоційне здоров`я людини. Але водночас нікуди не зникли проблеми, наприклад, організації та фінансування гастролей, включно з гастролями національних та решти театрів з бюджетним фінансуванням (з національного, муніципального, обласного, районного бюджетів). Також нікуди не зникла проблема з відсутністю театральної критики. Реальної театральної критики, справжньої, а не емоційних постів в соцмережах, статей та інтерв`ю на замовлення або з перспективою зловити хайп і отримати максимум лайків і переглядів. За більше 34 роки незалежності в Україні так і не виникла професія та інституція літературного (для просування драматургії) і театрального агента. На тлі цих дійсно великих проблем «маленька» проблема щодо функціонування театрів в недержавному секторі, багатьом здається  такою, на яку не варто навіть звертати уваги.

Проте недержавний сектор в театральній діяльності в Україні  під час повномасштабної фаз війни є, і навіть продовжує змінюватись і розвиватись, пристосовуючись до реалій часу і потреб глядачів.

Почнемо з термінології. Театри в Україні, які працюють в недержавному секторі, зазвичай називають незалежними, проте з такою їх назвою можна посперечатись. Такого терміну по відношенню до театру ніде в світі, крім в країнах пострадянського простору, не існує. Незалежне кіно – це зовсім інше.  Від чого та від кого такі театри є незалежними: від фінансування або від глядачів? Оскільки театральна постановка - це складне і досить тривале виробництво культурно-мистецького продукту, то від фінансування жоден театр не може бути незалежним. Як і від глядачів, бо саме для них йде вистава. Отже, більш правильним назвати театри, що працюють в недержавному секторі, саме недержавними, а не незалежними. Бо «небюджетний» або «позабюджетний» - якось теж не зовсім влучно звучить. Крім того, термін «недержавний» може вміщувати різні організаційно-правові форми недержавних театрів: приватні і такі, які організовано на громадських засадах. У цих двох різновидів недержавних театрів  в Україна - різні цілі і завдання. Наявність власника «Карабаса-Барабаса» можливо в приватному театрі, проте є мало ймовірним в театрі, що засновано на громадських засадах. Звісно, що в українських реаліях, назва та організаційно-правова форма театрального закладу або інституції жодним чином може не впливати на суть організації театру та не відповідати справжній меті його існування. Громадська організація може мати на чолі «Карабаса», а театр в формі ФОП – навпаки може бути найдемократичнішим театром в світі, який функціонує фактично завдяки членським внескам акторів.

Проте як сьогодні  живе і працює один з дивом виживших і під час ковіду, і під час повномасштабної фази війни столичних недержавних камерних театрів, заснований на громадських засадах, і буде наша розповідь. Як приклад для роздумів та аналізу, а також, можливо, в майбутньому для вибудови стратегії галузі.

Театр «Маскам Рад» було засновано в 2011 році – весною 2025 буде вже 14 років існування Театру. Із зовні може здаватись, що протягом 14-ти років театр ніколи не переривав своєї роботи через те, що він сімейне дітище, проте це хибна думка. Так, на початку в основу було покладено родинні зв`язки, але театр не вижив би, якщо б він не зростав і не примножувався небайдужими до театральної справи та свого власного професійного розвитку акторами. Багато різних людей, різного віку і з різних професійним і життєвим досвідом поступово стали однією великою родиною. Наразі це 20 з гаком акторів. До початку повномасштабної фази війни акторів в театрі було більше – деякі виїхали закордон як біженці від війни, проте таких не дуже багато. Що всіх тримає разом протягом років? Любов до Театру, до глядачів, і… любов один до одного. Тільки таким чином може існувати театр, заснований на громадських засадах, полишений будь-якого зовнішнього фінансування. 

Театр був першим театром в Україні, який розпочав роботу після першого локдауну в 2020 році. Протягом місяця театр працював на вулиці просто неба – доки не дозволили працювати в приміщенні. Це було викликом для всіх акторів: шум вулиці, специфічні акустика і стенографічне рішення, повільне зростання кількості глядачів  - новий досвід, нові враження, навіть для найдосвідченіших акторів.

Театр був першим театром в Україні, який розпочав свою роботу під час повномасштабної фази війни. 18 березня 2022 року в укритті в Києві, не перериваючись на три повітряні тривоги, було показано виставу «Королева детективів». Без реквізиту і костюмів. Цей показ актори, задіяні у виставі,  будуть пам`ятати все своє життя. Замість грошей за квитки люди несли варення, цукерки, … хліб, якого тоді не вистачало в столиці – всього, що тоді зникло з полиць київських магазинів, які більшістю було закрито. Глядачі стояли, бо не вистачало стільців, проте жоден з глядачів не пішов.  «Комендантська година»  тоді тривала декілька разів по півтори доби…

Надбання з 2022 по 2025 роки: 10 прем`єр і купа відновлених «довоєнних» вистав. 30 липня 2022 року – перша прем`єра: вистава «Трубач» за п`єсою керівника Театру Інни Гончарової. Режисер Петро Миронов. З цієї постановки почалась хода «Трубача» світом. У перекладі Джона Фарндона виставу було поставлено і показано у Вісбадені, Німеччина, потім – десятки показів в прокаті у Лондоні, Великобританія, незабаром її покажуть у Брайтоні і Вашингтоні.  Через деякий час після «Трубача» -  музична вистава «Любов назавжди» - з фронтменом рок-груп «Артіш» Тимофієм Ведерником у головній ролі, режисерка Інна Гончарова; «Віддзеркалення любові» (Solo Mi(y)a) - про Соломію Крущельницьку» (2023, режисерка Інна Гончарова, роль Соломії виконує оперна солістка Олена Раєвська; «Таємниця крилатого лицаря», режисер Петро Миронов (2023); «Кумир» за п`єсою Ежена Йонеско «Le maître» (2023), режисерка Інна Гончарова; концерт «Кіно-Хіт», режисерка Олена Раєвська (2023); «Поцілуй мене, Мерилін», режисерка Валентина Семенова (2023), «Райський острів» (2024), режисерка Інна Гончарова; «Квіти на Оскар» - авторська вистава Інни Гончарової по Варвару Каринську, авторку балетної пачки і володарку першого Оскара за костюми (1948); «Клуб джентльменів», режисерка Інна Гончарова (2025). По суті, театр «Маскам Рад» наразі єдиний авторський театр в столиці.

Театр протягом повномасштабної фази війни побував на міжнародних театральних фестивалях: двічі в Румунії, по разу в Болгарії і в Угорщині. Чи складно це було зробити? Дуже! Нуль державного або муніципального  фінансування. Тільки членські внески учасників і частково партнерська допомога Вишеградської четвірки на участь у фестивалі в Угорщині в червні 2023 р. А ще купа вимог і папірців для оформлення дозволу на тимчасовий  виїзд для чоловіків призовного віку. 

За рахунок чого наразі виживає недержавний камерний театр? Найголовніше: завдяки своєму функціонуванню саме на громадських засадах. Актори зацікавлені в своєму розвитку, радіють можливості втілювати на сцені ексклюзивний драматургічний матеріал і задовольняти потреби глядачів в емоційній реабілітації, а також водночас самим отримувати емоційну реабілітацію від цього. 

         По-друге, мінімалістичні сценографічні рішення вистав.  Це, звісно, не від відсутності або браку уяви, а виключно через брак коштів. Доводиться робити з того, що є і на що вистачає коштів, збирати реквізит і костюм на кожну виставу, як кажуть, з миру по нитці.

Ще одна важлива складова формули виживання: багатофункціональність учасників трупи. Не від «гарного життя» доводиться водночас бути самі собі гримерами, костюмерами, також швачками, столярами, художниками, монтувальниками сцени, декорацій, звукорежисерами, тощо. До цього треба додати синтетичність акторів та авторів вистав: поєднання акторської майстерності та досвіду, пластика, музичність, вміння деяких з акторів малювати на професійному рівні, здійснювати звукозапис, грати на музичних інструментах, співати, тощо. Плюс залучення студентської молоді з профільних вишів на стажування і водночас на постійну роботу.

Не дарма вище було написано, що Театр виступає єдиним авторським театром в столиці України, а можливо, що і в усій Україні загалом. Під авторським театром ми маємо на увазі, насамперед, що левова більшість вистав Театру - ексклюзивні та ідуть виключно в Театрі «Маскам Рад». Крім того, більшість ролей у виставах написано авторами п’єс та інсценізацій для конкретних акторів, тобто образи і ролі виписано під їх психотип, пластику, вокальні дані, тощо.

І ще дуже важлива складова успіху у вирішенні проблем виживання: розрахунок виключно на свої власні сили і ресурси. Це стосується всього: людей, фінансів, технічного обладнання, приміщення для роботи, тощо. І COVID-19, і початок повномасштабної фази війни довели, що нічого наразі в цьому світі немає сталого, і все тече, все змінюється. Тому якщо потрібно грати на вулиці, актори будуть грати просто неба. Якщо потрібно грати в укритті – актори будуть показувати вистави в укритті. Якщо немає іншого виходу, як грати без костюмів, декорацій і реквізиту, вони будуть грати без них, використовуючи «підручні матеріали». Головне: щоб це було потрібно глядачам, тобто, щоб Театр був потрібним глядачам.  І актори бачать і відчувають, що глядачам це потрібно.  Для глядачів цікаві меседжі та сенси, які несуть вистави Театру. І навпаки, учасники трупи точно і давно знають, що те, що вони роблять, непотрібно державі та державному бюрократичному апарату. Театр давно припинив навіть найменші спроби просити грошей у держави. Як показує практика, все одно не дадуть. Ще й брудом обіллють – про всяк випадок, щоб не «висовувались». Бо фактично Театр існує поза «правил».

Одна з болючих тем для Театру: відсутність  фінансових ресурсів на будь-яку рекламу.  Безоплатна реклама наразі працює так собі, якщо не сказати, що вона взагалі не працює.  

Театральна критика в Україні давно померла, а по відношенню до недержавного сектору її взагалі ніколи не існувало, адже українські театральні критики принципово не відвідують недержавний театр, який в їх закритій пісочниці й досі сприймається як «аматорський». Нове покоління критиків та театрознавців, що мали б змінити радянську генерацію, не ростуть на «голому асфальті» - через відсутність видань та  майданчиків, які можуть розміщувати, і що важливо - оплачувати фахові рецензії, цікаві, як для фахівців, так і для пересічних театралів і глядачів. Від медіа немає попиту на рецензії, отже, від театральних критиків – немає пропозицій, тобто основних складових ринку. 

Відновлення діяльності журналу «Український театр» - це, звісно, дуже добре. Проте журнал виходить тільки раз на квартал. Перший номер вийшов накладом 500 примірників, другий - 1000. Це – краплина в морі, в морі не тільки глядачів, але й фахівців. Журнал «Кіно-театр» присвячено здебільшого кіно, а не театру. Діяльність інтернет-видань останні 5 років під час пандемії та ще більше під час повномасштабної фази протягом майже 3-х років війни не є сталою та регулярною. Ті, що готувались до відкриття, не відкрились, а багато  - взагалі припинили своє існування.

У 2024 році знову активно запрацював сайт Театраріум, де є відділ рецензії. Але кількість рецензій, яку може дозволити собі Театраріум - це теж краплина в море театральної діяльності в Україні. У Києві тільки, наприклад, 14 грудня 2024 року майже водночас відбулось 24 вистави (дані взято з Контрамарки), проте є цілком можливим, що не всі театри продають квитки на цьому сайті, отже, загальна чисельність вистав 14 грудня насправді є ще більшою. Чи здатен один сайт опанувати всі існуючі вистави в Україні? Звісно, ні. 

В Україні вкрай не вистачає солідних загальноукраїнських і регіональних видань, які мають великі культурні відділи, таких видань, яким би довіряв і фахівець, і глядач (як «Гардіан» в Лондоні, як «Тайм Аут» в усьому світі). Але першим, що скорочують у виданні, коли з`являються фінансові труднощі (не важливо з чим пов`язані), це саме культурні відділи. Або ж в них скорочують кількість журналістів. Про наявність професійних критиків в штаті всіх видань взагалі говорити не приходиться. Левову більшість статей про будь-які культурні явища редактор відділу, він же часто і ледь не єдиний журналіст у відділі, і, звісно, він з небажанням приймає ініціативи зі сторони або диктує експерту зі сторону власну точну зору щодо заданої теми. В результаті чого загальна картина будь-якого явища виглядає викривленою. 

Можна констатувати факт, що за наявної системи медіа про театр, більшість камерних недержавних театрів не комерційного формату не можуть дозволити собі замовляти рецензії і статті у авторитетних театральних критиків за власний кошт. Та і потреби в цьому немає, адже пересічний глядач у своїх вподобаннях не орієнтується на фахові рецензії, і більше зорієнтований на емоційні відгуки блогерів (частина з яких добросовісно відпрацьовує запрошення на прем’єри та фото із зірками), моду і «сарафанне радіо». 

Нарешті, ми дійшли до того моменту, щоб знову повернутись до питання «театрального буму», який ніби то спостерігається в Україні під час війни. Насправді, на наш погляд, «театральний бум» - це міф,  який фундується на завищеному штучно вибудованому попиті на «розкручені» постановки, в «розкрутку» яких вкладено чималі кошти державного бюджету. Таку «розкрутку» не можуть дозволити собі більшість недержавних репертуарних театрів, яким так не вистачає роботи незалежних театральних критиків. Саме НЕЗАЛЕЖНИХ,

Зворотною стороною «медалі» для незалежного театрального руху під час війни є деформація глядацької аудиторії у великих містах. Багато глядачів-представників так званого середнього класу, які були левовою часткою відвідувачів недержавних театрів, виїхали за кордон або ж перебувають в депресії вдома і нікуди не ходять. До великих міст приїхало багато переселенців з прифронтових зон, які замістили корінних мешканців великих міст. Багато з переселенців з маленьких міст, і вони не мають практики проводити дозвілля, відпочивати і розвиватись в театрі. Переселенці з міст, де недержавних театрів не було або майже не було, ходять насамперед до державних і муніципальних театрів, формат яких для них є більш звичним. Для таких людей є дуже важливим експертна думка, і стаття в медіа про виставу в недержавному театрі від фахівця, тобто експерта в галузі могла б звернути їх увагу на вистави в недержавних театрах.

Ще одним фактором, який впливає на зростання потреби театральної галузі в активному функціонування інституції театральної критики, є зміна вподобань глядацької аудиторії в усіх регіонах, незалежно від кількості мешканців в населеному пункті. Через війну, глядачі прагнуть, насамперед, до комедійного, розважального контенту. Тому останнім часом з`явилось багато нових і відновилось багато раніше існуючих антрепризних театрів, які колесять по країні з 1-3 виставами по колу - спочатку з однією виставою, потім додають другу, потім третю. Всі вистави створено, плюс-мінус, в одному форматі, і часто використовуються назви або формат вже «розкручених» у великих містах вистав, як, наприклад, «Конотопська відьма» або «Вій». З одного боку, це добре, бо залучає нову глядацьку аудиторію, як в обласних центрах, так і взагалі в різних регіонах України, з іншого боку, це також стає певною проблемою для недержавних театрів. Цілком логічно, що антрепризні театри асоціюються саме з недержавними театрами, і це насправді так і є. Проте через бум антреприз репертуарні театри, яких небагато, залишаються в тіні. Антреприза – завжди від самого початку - комерційний проєкт, де в бюджеті обов`язково є стаття реклами, промоушну, піару, на що у репертуарних недержавних театрів, на відміну від антрепризних, дуже обмежене фінансування або взагалі його немає. 

Таким чином,  саме театральна критика в Україні могла б взяти на себе важливу роль у формуванні адекватного сприйняття суспільством недержавних театрів, висвітлюючи, як їх досягнення, як і проблеми і помилки. Завдяки об'єктивному аналізу та популяризації діяльності недержавних театрів всіх форм власності (приватних, на громадських засадах), критики могли б сприяти розширенню глядацької аудиторії, зростанню професійного рівня митців, збільшення театрального різноманіття та загалом формуванню позитивного іміджу українського театру, як такого, що розвивається. 

Отже, наразі більшість глядачів вперше потрапляє до Театру «Маскам Рад» суто випадково. А після вистав, на які потрапляють, влаштовують справжній допит, чому Театр себе не рекламує? Доводиться кожен раз розлого та терпляче пояснювати причини: що камерний авторський театр не може конкурувати з великими репертуарними театрами, які фінансуються з національного та місцевого бюджетів, а також з антрепризами з медіа обличчями у головних ролях, і що на всіх сайтах з продажу квитків спочатку «випадають» вистави антрепризних театрів і репертуарних великих театрів, і тільки наприкінці переліку вистав на день – афіші камерних театрів які не оплатили рекламу. І тільки найбільш терплячим з потенційних глядачів, тим хто дійде до кінця переліку, посміхається шанс потрапити на виставу Театру «Маскам Рад».

Проте Театр «Маскам Рад», як також інші недержавні театри, не збираються опускати ані рук, ані голови, і продовжують працювати на радість собі і глядачам – попри все.