У давні часи до початку вистави на сцену виходила людина, яка розповідала про зміст п’єси та її персонажів — щось на кшталт конферансьє у концерті. З появою театральної критики такі «виступи» перетворилися на журнальні анонси, а відгуки після прем’єри — на рецензію.

У 21 столітті діапазон комунікації театру з глядачем неймовірно розширився. Хочеш отримати певне враження — можеш подивитися трейлер, відеофрагменти репетицій, почитати розгорнуті статті про історію створення п’єси, акторські щоденники чи переглянути фото в інстаграм.

Режисери, навпаки, не дуже люблять розмовляти про виставу до її прем’єри, однак, у випадку з «Пер Гюнтом», над постановкою якого працює творча команда Національного академічного драматичного театру імені І.Франка, все інакше. 

Подейкують, п’єса «Пер Гюнт» вже тривалий час блукає коридорами театру. Її дуже хотів поставити Сергій Володимирович Данченко, але не встиг. Ви вирішили почати роботу над п’єсою Ібсена і запросили акторів, з якими раніше не працювали. Як просувається робота над задумом?

Іван Уривський: Ідея постановки цієї п’єси виникла рік тому, майже одночасно з початком карантину. Художня рада з усіх запропонованих мною варіантів для постановки підтримала «Пер Гюнта». Але водночас це велика відповідальність. З багатьма акторами я працюю вперше, і в цьому є свій кайф і складність, тому що виникають цікаві моменти спільних відкриттів, коливань, пошуків, це дає важливі поштовхи для розвитку задуму.

Ібсена часто порівнюють із Шекспіром — він створює філософські тексти, які можна інтерпретувати до нескінченності. Сьогодні «Пер Гюнт» має різноманітні втілення у класичному театрі, симфонічній музиці та балеті — усе це самостійні твори зі своїми художніми світами. Колись Едвард Гріг вбачав у музиці, яку він написав для «Пер Гюнта», прообраз справжньої норвезької опери, і мріяв почути цю партитуру цілком поза межами театру. Але навряд чи він міг собі уявити, що вона буде звучати у телевізійній рекламі (сміється).

Ось із таким «багажем» ми створюємо свою історію Пер Гюнта в Театрі Франка у двадцяті роки XXI століття.

Здається, в афіші є натяк на прочитання Ібсена крізь призму романтизму?

Петро Богомазов: Я завжди сам роблю афіші до своїх вистав, але на них радше одна з можливих асоціацій, певне емоційне враження, яке здатне зачепити глядача. Афіша працює в тандемі з виставою, однак не є ілюстрацією до неї. Хоча, щодо постера «Пер Гюнта», гадаю, що елементи філософської концепції вистави тут відчутні.

Здебільшого ролі, і чоловічі також, у вашому «Пер Гюнті» виконують жінки. Як це пов’язано з естетикою вистави?

Петро Богомазов: На сцені в нас панує емансипація (сміється). Те, що жінки створюють чоловічі образи — частина казкових перетворень, якими насичений твір Ібсена. Я б сказав — світ його фентезі.

Але знов-таки, фентезі — лише один вимір, в Ібсена їх багато. І саме це, а також постійний конфлікт між текстом і простором приваблює мене як художника.

Іван Уривський: В якийсь момент у мене виникли порівняння між «Пер Гюнтом» і «Лісовою піснею»: ліс, тролі, насичений фольклорний матеріал...

Петро Богомазов: Але ми не відтворюємо на сцені скандинавський ландшафт та утримуємося від прямого ототожнення з фольклором. Ми пропонуємо глядачу замислитися про те, що чарівну казку створювали не люди, які жили в чарівному лісі, а люди, у яких було звичайне життя. Казка — це культурна модель, певний засіб втечі від буденного, а Пер Гюнт, безперечно, є борцем із рутиною. Він хоче уникнути нав’язаних йому стереотипів: щодня ходити на роботу, обов’язково одружитися, відповідати очікуванням суспільства — його «бунт» підживлюється саме такими речами. Звісно, що я зараз наводжу приклади, наближені до сучасності (сміється).

Пер Гюнт уникає звичайності, хоча саме те, що «залишається за кадром», негероїчне, і насичує життя теплими враженнями.

Мабуть, тому, що життя звичайної людини не складається з визначних подій?

Петро Богомазов: Звісно. Коли ми читаємо казку чи згадуємо про міф, то не відчуваємо запахів, не чуємо звуків, і не бачимо деталей того світу. Міф на такі дрібниці не зважає. Але життя людини сповнене всього цього. Наша пропозиція глядачу — звести разом ці два аспекти життя через історію Пер Гюнта. У глядача буде можливість зіставляти своє уявлення про значне й буденне в житті.

Іван Уривський: Пер Гюнт — не герой, і в цьому принадність самої п’єси. А ми у виставі перевертаємо персонажів і розвиваємо своє бачення кожного образу цієї історії. Наприклад, Пуговічника називаємо «майстром», він є носієм ідеї, що «немає людей, гідних пекла», що на часі такі герої, як Пер Гюнт — «не погана і не хороша людина», «ні те ні се». У Ібсена все це складно переплітається, Пер Гюнт знаходить шлях до багатства та успіху, але для автора він залишається маленькою людиною.

А ким Пер Гюнт стає для вас?

Іван Уривський: Мені цікаво дослідити, як його стискає час, що з ним відбувається, коли він іде з селища, а потім — повертається та розуміє, що дому вже немає, а можливо, і не було. І стає шкода його — чи винний він у цьому чи ні?

А він винний?

Іван Уривський: Велику роль в його житті відіграє мати. Вона йому казки розповідала замість життя, і обидва ховалися за цими казками. Пер Гюнт йде за мрією, натомість приходить до пустелі, прагне до трону, і це заводить його в нетрі, заплутує його внутрішні системи. Ібсен створює етичну дилему: що значить бути задоволеним собою і що означає бути тролем? Казка проросла в Пер Гюнті, і перед нами велика загадка — в цьому магія п’єси, а ми в пошуках «відмикачки», як розгорнути можливості для відповідей.

Але як без втрат перетворити майже чотири години п’єси на півтори години вистави, враховуючи, що історія Пер Гюнта починається тоді, коли він юнак-мисливець на оленів, і завершується, коли він стає старим? До того ж дії відбуваються у горах, долинах, на Марокканському узбережжі, у пустелі Сахара, на морі, у божевільні...

Петро Богомазов: У п’єсі є постійний рух, що створює ресурс для розвитку ідеї життя-подорожі. Ми будемо кадрувати сценічний простір і створювати певні композиційні елементи, які допоможуть виділяти частини дії, фокусувати увагу глядача й поєднувати емоційне та просторово-композиційне рішення.

Отже, якщо глядачу хочеться казки зі зрозумілими координатами «герой-ворог-перемога-поразка-перемога», то «просто» не буде?

Петро Богомазов: Зрозуміло, що глядачу легше самоідентифікуватися з героїчним персонажем. Скажімо, я знаю людей, які кілька разів переглядали «Коріолана», тому що їм подобається цей образ і атмосфера вистави. В ній є гачок, на який хочеться «підчепитися»: вболівання за сильну особистість, таке собі guilty pleasure (’соромітне задоволення’). Навколо нього формуються кола прихильників, він є прикладом для наслідування. Але Коріолан герой лише тоді, коли він йде на смерть за Рим.

Проте уявіть, що ми подивилися кіно, де відомий герой опинився в негероїчних обставинах, та й ще робив би негероїчні вчинки. Що би ми побачили? Звичайну людину. У «Пер Гюнті» так само: є відомий автор, всесвітньо відома п’єса, і є людина — не герой. Я вважаю, що в цьому полягає певний героїзм самого Генріка Ібсена, який створив такий образ.

У деяких сучасних театральних постановках історія Пер Гюнта розгортається між карнавалом, фентезі та трешем, і в цьому просторі може бракувати місця для Сольвейг. Хто вона й що робить у вашій виставі?

Іван Уривський: Сольвейг — один з головних і найбільш загадкових персонажів. В цій п’єсі вона чи то спокій Пер Гюнта, чи його клітка, чи голос, який веде крізь життя. Ми теж на шляху до розгадки. Коли я ставив «Одруження» М. Гоголя, то починав виставу темою Сольвейг з твору Е. Гріга. У мене Агафія була такою собі вічною нареченою, яка чекає, подібно Сольвейг.

Ви використовуєте цю музику у виставі?

Іван Уривський: Я поки не можу відповісти. Музика — це окрема історія, її пошуки тривають місяць або два. Коли ми працювали над «Трамваєм Бажання», майже на початку процесу з’явилася ідея, що голова Бланш — це радіоприймач. «Трамвай» побудований на радіо шумах, і там усе звучить дуже органічно.

З «Пер Гюнтом» у мене виникають цікаві ідеї, потім я зустрічаюся з актором, бачу його очі, прошу щось зробити, і раптом усе перевертається — я чую іншу музику. Режисерська професія — слухати усе: голоси акторів, скрипи, шарудіння, предмети, простір. Тіло іноді може сказати більше, ніж слово, тиша у виставі має величезне значення — вона перетворюється на музику.

Але в цій норвезькій казці є ще одна загадка: романтично, що Сольвейг все життя чекала й дочекалася коханого, проте, що вона йому говорить? «Усе, тепер ти будеш зі мною. Ти знайшов свій притулок, свій спокій». І у Пер Гюнта виникає дивне почуття: він — вільний птах, живе авантюрами, полює на оленів, шукає пригод ... і тут йому жінка каже — ти знайшов те, що шукав. Він чинить спротив. Усе це можна відчути дуже по-різному.

Знаєте, що цікаво: у будь-якій іншій сфері поруч зі словами «виклик» і «рішення» зустрічаються «успішні кейси» та «кар’єрні перемоги». А ви говорите про виклики, як про частину повсякдення художника...

Петро Богомазов: Але так воно і є. Театр — це живий процес співтворення та подолання — простору, часу, власних амбіцій. Це синергія, і в тому є краса: ти маєш можливість черпати з різних джерел. З афіші можна дізнатися, хто режисер, художник, хореограф, але хто додав ту чи іншу ідею, і в який момент на вушко її прошепотів — в ній не уточнюється (сміється).

Іван Уривський: Певною мірою ти змагаєшся з п’єсою, до тих пір, поки не знаходиш центр і не починаєш відчувати кайф від того, що стискаєш великий обсяг матеріалу до маленького світу. А після випуску вистави, що само по собі є доволі нервовим етапом роботи, буває таке відчуття, що не хочеш більше нічого робити. Проте минає кілька днів, і ти знов берешся за справу. Мабуть, у цьому також є магія театру.