«До мене під час зйомок підійшов охоронець і запитав: “Красиво?”»
В Україні запрацювала мультимедійна платформа, присвячена взаємовпливу архітектури й суспільства — Енциклопедія архітектури України. Тема розкривається у форматі захопливого документального серіалу, а над контентом працювали понад 40 митців і мисткинь, архітекторів і дослідників з різних країн. Ми поговорили з шістьма авторами проєкту про те, як відбувалися зйомки та що можна побачити, досліджуючи архітектуру «крізь стіни».
Павло Дорогой. Фотограф-документаліст, режисер документального кіно, дослідник радянської фотографії другої половини ХХ століття. Народився у 1985 році в Харкові. Навчався у школі сучасної фотографії «ДОКДОКДОК», працює з архівною та вернакулярною фотографією. Дійсні проєкти стосуються відносин особистої та колективної пам’яті. Цікавиться радянською архітектурною спадщиною та її майбутнім під час декомунізації.
Дивіться відео Павла Дорогого «ВДНГ 2020»: https://ukrarchipedia.
— До 2020 року я жодного разу не був на київському ВДНГ, та колись довелося побувати на московському. Пам’ятаю, що мене сильно вразили павільйони союзних республік, особливо східних. Київський ВДНГ схожий на московський. Дуже подобається простір і масштаб цієї архітектури. У мене під час створення фільму в голові постійно спливало одне і те ж питання — що змінилося за цей час для цього місця? Було трохи абсурдно спостерігати, як поруч зі скульптурами трактористів, колгоспниць, інженерів, курять кальяни і ходять люди, переодягнені в костюми роботів. Як поруч з «грецькими» колонами – стоять МАФи з фастфудом. Дуже разюче відрізняється ВДНГ вранці й ввечері. Я намагався передати у фільмі цю різницю. Вранці я бачив скульптури пролетаріату, що «ожили»: прибиральниць, двірників, будівельників, що робили ремонт в одному з павільйонів. А ввечері їх змінювали молоді люди, що відпочивають в кафе та катаються на гіроскутерах і електросамокатах. До мене під час зйомок підійшов охоронець і запитав: «Красиво?» Я відповів питанням: «А ви як думаєте?» Він кілька секунд мовчав і відповів: «Красиво». Приємно бачити, що для людей це досі місце відпочинку. Великий парк, що поєднує в собі старе і нове.
Артур Ароян. Архітектор, краєзнавець, фотограф. Народився у 1987 році в Полтаві. З 2004 по 2010 рік навчався на архітектурному факультеті Полтавського національного технічного університету ім. Ю.Кондратюка. У 2014 році захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «Містобудування та ландшафтна архітектура». З 2015 року — член урбаністичної платформи CityLab (м. Полтава). З 2016 року — доцент кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. З 2017 року — член Національної спілки фотохудожників України. У 2017–2018 роках — член авторського колективу «Концепції інтегрованого розвитку» (м. Полтава). З 2018 року — член ГО «Збережемо Полтаву». З 2019 року — член Консультативної ради з питань охорони культурної спадщини при Полтавській обласній державній адміністрації. Співорганізатор всеукраїнських і локальних мистецьких фестивалів: Кадетаріум / Кадетаріум 2.0 (2014), Кадетаріум Аrt Park / Реконструкція (2015), Poltava Art Territory (2016), Land Art Festival (2017), Краєзнавчий Art Weekend (2019, 2020). Автор понад 40 публікацій у наукових та періодичних виданнях.
Дивіться відео Артура Арояна «Земля»: https://
– Фільм знімався влітку і до початку вересня. Ми хотіли передати відчуття літніх днів і вечорів. Адже локація — це величезне поле посеред міста, яке фактично є міським ландшафтним парком. Назва фільму «Земля» — не стільки про відсилання до Довженка (хоча вони також є), скільки про ґрунт — найбільшу нашу цінність, яка в Полтаві ще й відкрито експонується всюди (привіт міським клумбам). І квінтесенцією цієї специфіки є Полтавське Дослідне поле. Щоправда, на покажчиках воно позначене як вулиця «Опитна», що створює кумедну гру слів, адже «Опитне поле» — це не про сільськогосподарські експерименти, а про набуття власного «опиту». До речі, якщо візуальну естетику роботи було більш-менш точно визначено на початку знімального періоду, то зі звуковою атмосферою все виявилося значно складніше. Адже далеко не завжди ці пейзажі споглядалися під шум вітру. По вечорах поле перетворюється на справжній публічний простір із компаніями, голосними розмовами й гучною музикою з багажників авто. Довелося докласти певних зусиль, щоб ці звуки не відвертали увагу від сприйняття загальної атмосфери місця. Ледве втримався, щоб не згадати пісні Ірини Аллегрової, які лунали на всю шир вечірнього поля.
Петро Армяновський. Перформер і режисер, співзасновник групи «Pic Pic». Вивчав театр і мистецтво перформансу в Донецьку, Києві, Львові та Москві, включно зі «Школою перформансу» Януша Балдиги та «В присутності художника» Марини Абрамович. Лауреат Другого Бієнале молодого мистецтва, премії імені Андрія Матросова, учасник міжнародних кіно- й театральних фестивалів. Створює документальні фільми, вистави та аудіотури. Автор і режисер документальних фільмів «Я і Маріуполь» (2017), «Гірчиця в садах» (2018), «Народний музей Авдіївки» (2018). У 2020-му отримав стипендію Gaude Polonia від Міністерства культури Польщі. Після окупації рідного Донецька живе і працює в Києві.
Дивіться відео Петра Армяновського «Роздуми про свободу і працю»: https://ukrarchipedia.
— Ввечері біля пам’ятника козаку на центральній алеї Кривого Рогу декілька десятків людей танцюють танго. Поблизу на побитих лавицях п’ють і співають. Це контрастує з враженням від денного напівпустого міста, сповненого важким спекотним повітрям. У Кривому Розі проблеми з екологією і роботою. На шахтах приватного підприємства «Криворізький залізорудний комбінат», залишаючись під землею, гірники протестують проти поганих умов праці та низької зарплати. По місту висить багато оголошень про роботу за кордоном. На бігбордах — кандидати в мери обіцяють нове краще життя. Знавці кажуть, що в Кривому Розі за останні десятиліття не побудували жодного нового будинку.
— Що ви знімаєте? — питає жінка, виходячи з одного будинків Соцміста у конструктивістському стилі, спроєктованого Йосипом Каракісом.
— Пам’ятку архітектури, це цікава будівля, — відповідаю я.
— А я думала, може ви з якоїсь установи, та знімаєте, щоб нам поремонтували балкони.
Віка Гайбонюк. Віка займається фільмуванням і монтажем. Любить документальні історії про людей. Випускниця магістерської програми з медіакомунікацій Українського католицького університету; вивчала мультимедійну журналістику в Університеті Орегону (США) як стипендіатка програми «Фулбрайт». З 2017 року працює продюсеркою в ZP Productions. Має нагороди Telly та Communicator за відео у сфері Non Profit. Знімала для міжнародних організацій Habitat for Humanity, The Nature Conservancy.
– В межах проєкту я працювала над темою «Відпочинок». Ми з командою зробили історію про колишню відпочинкову базу «Перевал», що знаходиться на Верецькому перевалі (Львівська обл.). «Перевал» збудовано в 1966 році, це один з серії експериментальних проєктів споруд відпочинку у грибовидних конструкціях архітекторки Наталії Чмутіної. Сьогодні він покинутий і напівзруйнований. Я добре пам‘ятаю як ми під‘їхали і я вперше побачила будівлю. Спочатку підійшли до неї, познайомились, обдивились зі всіх сторін, а потім вже вирішили як будемо знімати. Сама будівля дуже мене вразила і хотілось передати її такою ж красивою, якою вона є. А ще там на верхніх поверхах добре чути природу — цвіркунів, що співають в траві, вітер, що час від часу здіймається та шелестить листям. Гарний відпочинок від міста.
Анастасія Старко. Українська художниця та ілюстраторка. Випускниця Української академії друкарства (магістр), стипендіатка програми Міністерства культури Польщі Gaude Polonia (2018). Проживає у муніципалітеті Плюссюльян, Франція. З 2015 року працює у сфері діджитал колажу, графіки та фотографії. Учасниця багатьох колективних проєктів, авторка кількох персональних виставок в Україні та Польщі. У своїх роботах досліджує тему пам’яті, руйнування змістів і трансформації приватного.
– Для проєкту я створила кілька колажів. Найбільш неймовірним у роботі над ними було те, як я захопилася темою, з якою працювала — архітектура сучасних церков. Раніше вона не здавалась мені цікавою для творчих досліджень, але варто було лише заглибитися в матеріал! Мені довелось працювати з доробком відомого архітектора Радослава Жука, проєкти якого насправді вразили мене віртуозністю інтерпретацій традиційної української архітектури. Його роботи у певному сенсі — теж колаж з форм, знаків, символів, текстур і поєднання матеріалів.
Маргарита Гасанова. Народилася в Запоріжжі, зараз живе в Славутичі. Сім років подорожувала по світу з родиною, вивчаючи культури різних народів. З 2013 року займається фільмуванням і монтажем, у творчому доробку має три короткометражні документальні фільми на соціальну тематику. З 2017-го — фотографка, відеографка та експертка з медіа в некомерційній громадській організації Clean Futures Fund у Чорнобильській зоні відчуження. У сфері інтересів — традиційні громади та культурні особливості народів світу.
Дивіться відео Маргарити Гасанової «Середні віки, темні віки»: https://ukrarchipedia.
– Цей проєкт був для мене несподіваним — головним чином, темою, з якою довелося працювати. До зйомок я майже нічого не знала про середньовічні українські церкви, почала шукати інформацію про них, деякі відвідала. Була вражена тим, що вони живі і ніби дихають, транслюючи всю свою потужну історію та зовсім особливі відчуття при відвідуванні, не схожі ні на що. Хоча я й не релігійна людина, проте в одному з храмів спіймала себе на думці, що я вдома, в якомусь дуже знайомому місці, де є відповіді на всі запитання. Пам’ятаю, як знімала у Софії Київській. Крім мене всередині церкви був лише один відвідувач. Тиша і спокій. Через деякий час я почула звуки бандури, що лунали з вулиці. Вийшла і побачила дідуся з абсолютно білим волоссям. Він грав, наспівував і неначе уособлював собою святість.
-----
Проєкт Енциклопедія архітектури України реалізує Громадська організація Urban Forms Center у партнерстві з малою культурною столицею України 2020–2021 року — містом Славутич, Славутицькою міською радою та Центральним державним науково-технічним архівом України за фінансової підтримки Українського культурного фонду та Zagoriy Foundation. Кураторська група: Євгенія Губкіна, Катерина Радченко, Ярослав Переходько.
