–  Раніше Ви казали, що справжнє мистецтво насправді не має впливу на соціальні трансформації. Але чи може митець ставити собі таке завдання?

–  Все-таки мистецтво має соціальний вплив. Я навіть намагаюся це робити. Наприклад, мій останній проект «Обабіч», великою мірою, є голосом дискусії більш суспільно-політичної, ніж мистецької. Він артикулює проблему кордонів уявного або фізичного сусідства між людьми, що сьогодні є особливо актуальним для України. Я вживаю певний інструментарій, щоб привернути увагу до цієї соціальної проблеми. І під час однієї з моїх екскурсій хтось з відвідувачів, молодий чоловік, почав аналізувати цей проект в категоріях різноманітних естетик – «це естетика 90-х, а це естетика 2000-х». А я йому щиро відповів, що мені по барабану, яка це естетика. Я просто доволі комфортно почуваюся в різноманітних естетиках, тобто не зосереджуюся на цьому. Мистецтво найбільш потужне, коли воно зосереджується на самому собі.

–  Тобто не прив’язане до контексту?

–  Проблема у тому, що контексти дозволяють певні маніпуляції. Контексту позбутися неможливо. Він завжди є. І не один. Але коли ми тільки граємо самими контекстами, то відбираємо певну таємницю, яку несе креативний мистецький акт. Обдираємо його з глибинної суті, яку не часто розуміємо до кінця і намагаємося вставити власні різноманітні контексти. Митцеві більше можна зробити і сказати. Якщо так, то і відповідальність на ньому набагато більша.

–  Чи вдається митцям витримувати баланс між «чистим» мистецьким актом і його впливом на контекст?

–  Я не знаю, чи академічний світ сьогодні добре розуміє мистецтво. Тому не варто сподіватися, що українські митці є витонченими інтелектуалами, оскільки більшість з них погано освічені. Причина - у системі. Українських митців готують як виробників певних продуктів без усвідомлення, навіщо вони це роблять. Чому в Україні відсутні серйозні мистецтвознавці? Більшість мистецтвознавців - випускники Академії. Вони не мають справжньої університетської академічної освіти - солідного, класичного, філософського підґрунтя. Донині існує совкова традиція, коли мистецтвознавці мали бути пояснювачами, коментаторами того, що художник робить, творити таке середовище, і транслювати його назовні. Це велика проблема, яка залишилася і донині. Інша проблема, що в Україні не існує жодного, я не кажу серйозного, а ніякого друкованого видання, присвяченого мистецтву. Видання яке б могло підхоплювати мистецький дискурс. Я не кажу, що це має бути якесь дуже теоретичне видання. Нехай воно буде популярне, але на якомусь рівні.

– Які завдання можуть сьогодні стояти перед митцями? Чи можна сказати, що одне з таких – це творення сучасного національного наративу?

–  Нікого ні до чого не можна примусити. Хоча в контексті України – це важливе питання. Тому митці можуть творити національний дискурс, хоча він дуже ідеологізований. Від часу концептуалізму не з'явилося жодної серйозної рефлексії в самому мистецтві, постмодернізм тілки загострив проблеми, все релятивізуючи. Українські митці, як і всі інші, стали заручниками ідеологічних дискурсів, а це завжди погано для мистецтва.  Це дуже видно для всіх, хто спроможний що небудь ще бачити.

 –  Чи може в такому випадку митець взяти на себе відповідальність за конструювання національної ідентичності?

– Може, але і не мусить. Тут з’являється межа між митцем та громадянином. В Україні існує романтична чи постромантична традиція, в якій митець – це людина, якій дозволено більше, бо вона митець. Якщо так, то і відповідальність на ньому набагато більша. Багато суспільних кліше, які мають коріння в романтичній уяві про художника, дуже часто зручні для художників. Вони це використовують, бо «мені можна більше». Але з точки зору громадянина чи співгромадянина художник не може ані більше, ані менше. Він може стільки ж, скільки й інші. Коли митець своєю працею конструює національну ідентичність - письменник пише, художник малює, а режисер робить кіно, то важливо, щоб був споживач створених ними сенсів. Але при такій маргіналізації культурної сфери, крім попси, щось важко донести. А так званий політичний клас, бо я не хочу говорити про еліту, не вміє це використати для своїх власних політичних програм.

–   Яка роль менеджера культури в мистецькому процесі і яких якостей та навиків він має набувати?

–  Я став менеджером культури випадково. Коли мені було років 22, я ще студіював в Академії мистецтв у Варшаві. І ми створили галерею для того, щоб існуюча система надавала нам можливості. Тобто, щоб ми могли себе побачити в тій системі, яка тоді існувала, нам треба було з нуля почати творити щось, що зможе представляти нас, і те що ми робимо. Але коли ти твориш якусь структуру, то теж мусиш навчитися робити певні речі, що ця професія вимагає. І так, крок по кроку, і я став менеджером, не через теорію, а через практику. Бо я тоді зовсім нічого не знав про менеджмент. Книжки про менеджмент почав читати вже коли мав досвід. Багато технік менеджменту – це просто common sense, сформалізовані і описані. Але моя улюблена техніка – це менеджмент by walking, коли я ходжу від однієї людини до іншої і  говорю з ними: над чим працюєш, що зробив. І та техніка є дуже добра. Очевидно, то все залежить від масштабу, не завжди можна, як маєш багато людей, ходити, але в моїй кар’єрі вона була однією з найбільш успішних. Ти нав’язуєш безпосередній контакт. Коли ти це робиш постійно, то твої працівники до кінця не знають, скільки ти знаєш. Це також моделює їх поведінку. І тоді багато речей не треба контролювати, бо вони контролюють через натуральний спосіб. Це виглядає як нормальна людська поведінка, але це одна із технік менеджменту.

–   Яке б визначення Ви дали ролі «менеджер культури»?

–  Мистецтво, яке в своїй європейські традиції є анархістичною формою діяльності, де-факто існує через інституції. Тобто бути митцем поза інституцією дуже складно. Бути куратором поза інституціями страшенно складно. У тебе просто недостатньо можливостей і важелів  впливу. Завдяки інституціям існують певні коди і форми поведінки. І в рамках цієї системи існує менеджер культури. Він виконує ту ж роботу, що й інші менеджери, лише в сфері культури. Все це відбувається в рамках інституціонального майданчика, який дефініює ролі і позиції людей в рамках цього процесу. Культура - це живий організм.

–   Свою кар’єру Ви починали в рекламній індустрії. Як Ви думаєте, який бекграунд потрібний для успішної кар’єри менеджера культури?

–   Культура - це живий організм. І дуже часто ми не знаємо, що є нашим кінцевим продуктом. А менеджмент – це не теорія, це –  практика. Проте дорога через рекламний бізнес – це найгірша з можливих. Я покинув рекламний бізнес, щоб приїхати в Україну. Хоча я справді дуже добре заробляв, але відчував, що продукую інформаційний шум. В комерційні рекламі працює багато творчих людей. Проте система дуже швидко витискає з них майже все і береться за нових. Це майже так само, як у великих фінансових фондів, де менеджерами є молоді люди. Тому я взагалі не думаю, що рекламний бізнес - це добра школа для чого-небудь. Це школа цинізму.

Немає нічого кращого, як класична освіта з пізнанням культури і філософії, незфальшованої історії, історії як певного способу пізнання, освоєння світу. Багато успішних підприємців не здобували жодних спеціальностей. Але вони мали широкий світогляд та певний талант. До управління теж повинен бути талант. І коли до нього додати якісь базові техніки, ти стаєш успішним. Без таланту успіх матиме межу. 

Інтерв’ю провів Павло Білодід, співзасновник міжнародної Асоціації “Культура та креативність” 

Також Єжи Онух виступить хедлайнером на Фестивалі Ідей в Одесі. Детальніше тут.

Джерело фото: "Тиждень. ua"