Навіщо представляти Україну за кордоном

Багато людей за кордоном не знають про Україну взагалі нічого або знають мало. Уявлення іноземних фахівців, інституцій чи просто широкої громадськості про Україну доволі фрагментарні. Основна наша проблема — нерозуміння України. Відповідно за кордоном треба пояснювати, хто ми такі, чим ми живемо і звідки ми взагалі взялися. А це можна зробити, розкриваючи Україну через сучасні, універсальні смисли. Тому основний програмний принцип, на який ми орієнтуємося в Українському інституті, — представляти сучасну Україну й так само сучасно переосмислювати нашу культурну та історичну спадщину.

Нещодавно ми організували публічну стратегічну сесію, на яку закликали авторитетних діячів у сфері культури й освіти, які представляли як державні, так і недержавні інституції. Ми хотіли спільно сформулювати місію Українського інституту та його стратегічні напрямки. Йшлося, зокрема, про доцільність формулювання нами певного золотого стандарту української культури, тобто корпусу явищ, людей, програм, феноменів, які можна експортувати за кордон і цим показувати Україну в різних точках світу. Більшість учасників погодилася, що такий золотий стандарт виробити важко. У кожного з нас своя оптика, для кожної людини цей стандарт буде інакшим, бо Україна дуже розмаїта та строката.

Україну можна мислити в етнічних категоріях, орієнтуючись на культуру українського етносу, а можна розширити наше розуміння України як політичної нації, і тоді ми долучаємо до нашої національної культури представників інших етносів, що мешкають в Україні та вважають її своїм домом. Ми також говоримо про мільйони українців, які живуть за межами країни. Нашу історію та культуру творили різні люди різного походження і різної долі. Саме через те, що ми така розмаїта країна, золотий стандарт ніколи не буде вичерпним.

Що робитиме Український інститут

Ми сформулювали кілька напрямків. Перший — допомагати українським культурним інституціям і митцям презентувати свою роботу за кордоном. Важливо також налагоджувати зв’язки із закордонними культурними інституціями, щоб посилити міжнародний вимір сучасної української культури, підтримувати спільні проекти.

Ми не можемо бути відірваними від світового контексту і не повинні капсулюватися всередині себе. Неможливо творити культурні феномени, не зважаючи на те, що відбувається у світі. Завдання Українського інституту — надати людям та інституціям такі можливості.

Наприклад, навіть найбільші українські музеї не мають бюджетів на міжнародну діяльність. Тобто усі гроші, які вони отримують від держави, йдуть на виплату зарплати, утримання приміщення й охорону. Зароблених музеями коштів не вистачає, для того щоб дозволити собі великі та дорогі міжнародні виставки, не кажучи вже про поповнення колекцій. Це означає, що музей залишається відірваним від міжнародного мистецького обміну, і це замикає його діяльність на внутрішньому ринку.

Завдання Інституту на перспективу — дофінансувати таку діяльність і допомогти музею «впакувати» виставку, аби вона була придатна для показу закордонним аудиторіям.

Чи є на це гроші

Бюджет 2019 року ще не ухвалено парламентом в цілому, тому рано говорити однозначно. На 2019 рік ми просили 90 мільйонів гривень. Наразі ситуація досить непевна, тому що в бюджеті, проголосованому у першому читанні, на нас закладено лише 10,5 мільйона гривень. Це вдвічі менше, ніж цього року. Ми з МЗС та командою всіляко намагаємося домогтися збільшення фінансування до того рівня, який дозволить щонайменше виправдати існування Інституту. З бюджетом 10,5 мільйона він нікому не потрібен.

Навіщо потрібні 90 мільйонів

Частина коштів має піти на утримання Інституту — заробітну плату, оренду, комунальні послуги, відрядження. У наших планах закладено відкриття й утримання двох філій Інституту за кордоном. Решта бюджету, а це близько 60 мільйонів, — на реалізацію проектів. Третину з них заплановано на програму Року української культури в Австрії, а це близько 50 подій і проектів у п’яти австрійських містах.

Рік української культури в Австрії мав би бути флагманським проектом Українського інституту на 2019 рік. Ця програма дасть нам можливість випробувати всі можливі формати реалізації та керування проектами за кордоном. Для нас це був би безцінний досвід на майбутнє.

Другий важливий напрямок — програми мобільності для українських митців, художників, освітян, експертів, журналістів, щоб дати їм можливість їздити за кордон, брати участь у професійних заходах, виставках, фестивалях і конференціях. Усе це необхідно для фахового представлення України за кордоном. Сюди ж ми включаємо так звані студійні візити до України для іноземних експертів і фахівців для налагодження інституційних контактів з українськими музеями, фестивалями, ЗМІ. Це те, що успішно робить Литовський культурний Інститут та Інститут Адама Міцкевича в Польщі. Протягом року вони привозять до своїх країн близько ста фахівців з різних сфер культури, освіти та науки.

Наступний пріоритет — підтримка експорту українського культурного продукту за кордон. Ми хочемо підтримувати закордонні гастролі театрів, пересувні виставки українських музеїв, участь українських письменників у літературних фестивалях. Україна має бути присутньою на головних культурних подіях світу — фестивалях, бієнале, конференціях, шоукейсах — і бути там впізнаваною.

Крім того, очевидною існує потреба підтримувати українські студії за кордоном. При багатьох університетах світу є кафедри українознавства або окремі інститути, які займаються дослідженнями української культури й історії. Вони є дуже важливими осередками, які забезпечують видимість України в академічному середовищі. Від наших закордонних партнерів ми часто чуємо про невисоку зацікавленість Україною як предметом дослідження через брак матеріалів, перекладів, доступу до першоджерел. Для кожної країни важливо підтримувати видимість, авторитетність, затребуваність у академічному середовищі. Зараз ми спілкуємося про це з Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Але таких осередків у світі багато. Потрібно зрозуміти, як Україна може підтримати їхню діяльність.

Зараз у штаті Українського інституту 12 людей. Це креативний директор, головний бухгалтер, виконавчий директор і його заступник, фахівець з комунікацій, програмна команда з чотирьох осіб. Співробітників небагато, і це заледве покриває наші базові потреби. Я вважаю, що у 2019 році наш штат має бути розширено мінімум до 40-50 осіб.

Крім того, ми хочемо підписати меморандуми про співпрацю з усіма національними культурними інституціями. Це потрібно, для того щоб підсилити роботу одне одного і зрозуміти, як ми можемо одне одному допомогти. Зокрема, співпраця з Українським культурним фондом є просто обов’язковою, тому що вони підтримують створення нового культурного продукту, який потенційно цікавий для нас задля представлення за кордоном.

Що вдасться зробити на 10,5 мільйона

Нічого, бо всі ці кошти з’їсть утримання інституції. Інституту потрібен офіс, людям треба платити гідні зарплати, є певні витрати, без яких інституція не може існувати. На ці кошти ми не зможемо відкрити закордонні філії чи впровадити бодай один масштабний проект. Тому я вважаю, що за такого фінансування існування Інституту просто недоцільне.

Чи можуть допомогти спонсори?

У перспективі, звісно, варто шукати додаткове фінансування. Але як показала моя багатолітня робота в Британській Раді, що працює в набагато ліберальнішому правовому полі, це тривалий процес. На побудову довіри та партнерських стосунків може знадобитися рік, два, три. Неправильно думати, що державна установа може просто прийти до якогось українського бізнесу й одразу отримати кошти. До того ж, спонсорські кошти залучають передовсім на проектну діяльність. Ними не можна покрити зарплати або інші витрати на утримання інституції.

Інша проблема — те, що за своєю організаційно-правовою формою ми є державною установою. Ми можемо подаватися на гранти, залучати стороннє фінансування, але всі кошти, які потрапляють на наш рахунок, автоматично стають бюджетними. Це означає, що на них накладають безліч обмежень. Є чіткий перелік того, на що можна витрачати державні кошти. Якщо якусь витрату там не передбачено, то її здійснити неможливо, незалежно від джерела доходу. Ти можеш мати гроші, але не можеш їх витратити.

Якщо йдеться про організацію заходів за кордоном, то після перевищення порогової суми витрат потрібно виходити на відкриті торги на ProZorro, бо це вважають закупівлею послуг за державні кошти. ProZorro не враховує специфіку роботи саме у сфері культури, а тим паче у міжнародному контексті.

Наприклад, ми організовуємо серію показів українського кіно в Італії. Це коштує, скажімо, 15 тис. євро або 480 тис. грн. Для цього нам потрібно знайти місцеву інституцію, яка візьме на себе логістику, продаж квитків, комунікацію, транспортування фільмів тощо. З точки зору чинного законодавства це послуга, яку ми маємо закупити, але якщо її вартість цієї перевищує 200 тис. гривень, ми змушені вийти на відкриті торги на ProZorro.

Як ви думаєте, чи багато італійських інституцій, які можуть бути державними чи громадськими організаціями або навіть приватними підприємцями, заради такого невеликого доходу захочуть виходити на відкриті торги за абсолютно незрозумілою для них системою, наймати юриста, збирати та подавати велику кількість супровідних документів?

Якщо на такі торги прийде лише один учасник, їх вважатимуть недійсними, їх треба проводити знову. Якщо вони не відбулися вдруге, лише тоді можна укладати прямий договір. Усе це триває багато тижнів, є великі ризики зриву проекту. І може статися, що частину грошей ми просто не зможемо витратити.

Сайт Українського Інституту: http://ui.org.ua/