Тарас Прохасько

письменник, перекладач та есеїст.

Про бажання зберегти минуще буття у текстах, роль постійної практики для письма та необхідність розширювати горизонт.

Письменники, як і спортсмени, є дуже різними. І йдеться не тільки про їхній стиль та зацікавлення, а й про мотивації — що їх спонукало писати? Існує ціла систематика таких причин. Особисто я відчував минущість всього, що довкола, і мав бажання це зафіксувати. Тожголовним моїм мотивом була спроба перевести те буття, яке зникає, у буття в мові, і таким чином його зберегти. Але є спонука, яка об’єднує всі можливі мотивації, — бажання розповісти людям історію. Це є підставова річ для всіх, хто пише. З бажання розповісти про те, що знаєш, що тебе турбує чи тішить, росте вся література.

Найважливішими для автора є не самі його досвіди, а рефлексія. Навіть позірно убогий чи банальний досвід, коли він обміркований і на ньому побудовані певні образи, може стати дуже цінним. Головне в літературі — це робота з досвідами, а не їхнє колекціонування. Але, звичайно, кожен досвід, навіть якщо він не переливається в літературний матеріал, однаково є розширенням горизонту. І це страшенно добре, бо дає змогу навіть звичайні речі показати в іншому масштабі.
Так само мені дуже важливим став досвід армійський. Я був дитиною домашньою, західноукраїнською, інтелігентною, і армія відкрила мені новий горизонт. Бо як би не тягнуло тебе у гніздо, важливо розуміти, що поруч є зовсім інші вияви і форми життя. Величезною школою для мене став досвід батьківства. А ще зараз, кожного дня по кілька годин гуляючи з немовлям, я маю час по-новому подивитися на різні закапелки міста та сцени міського життя. І я давно не мав змоги за цим поспостерігати, бо жив у іншому темпі.Я багато мав таких досвідів. І навіть якщо я про них не пишу, вони багато чого мене навчили. Скажімо, певний час я працював барменом. І крім історій, які мені розповідали щодня відвідувачі за стійкою, я зрозумів, наскільки важливою є комунікація. Не в сучасному розумінні — стратегії правильної поведінки, а просто різних виявів спілкування. А ще зрозумів, як можна прислуговувати з гідністю, як це може приносити радість, а не приниження, як не переносити своїх стереотипів і комплексів на місце, де ти працюєш.

Найцінніша порада, яку я отримав від Юрка Андруховича: «Не так важливо, про що написати. Головне — щоб це було гарно написано». Коли йдеться про літературу, то не в історіях сенс, а в тому, як вони розказані. Література не є стенографуванням фактів. Тому варто думати не про те, як насправді було, і навіть не про те, як ти собі це переживаєш. А відштовхуватися від того, що кожен текст — це творення нової реальності. І коли він у комусь вібрує, то це є добрий ефект літератури. А вражати читача можуть різні речі — сама оповідь, її ритм, добре дібрані слова.
Навіть коли я пишу колонки на актуальні події, то хочу показати, що це не вирваний фрагмент історії. Це процес, що давно почався і ще довго буде тривати, навіть якщо ми не будемо на нього зважати. Те, що ми помічаємо, — то лише маленький вузлик у довгому шнурку. І треба промацати шнурок трохи назад, і, можливо, ще трохи вперед — інакше ти цього вузла не розв’яжеш.Чітко визначений початок і кінець — одна з найбільших особливостей літератури та мистецтва. І це найбільш нереальні штуки, адже насправді в житті дуже тяжко їх відшукати. Тому автор повинен добре знати, що було перед початком і що буде після завершення твору. Текст має бути максимально делікатно вирізаний із цього потоку вічності.

Спосіб писання страшенно залежить від особливостей психіки автора, тому тут тяжко говорити про норму. Відомо, що література в певному сенсі є терапією, вона є способом полегшити своє перебування у світі. Але залежно від особливостей психіки того чи іншого автора, письмо може бути пов’язаним і зі стражданнями, і з самобичуванням, або ж бути легким та радісним — таким, що збуджує самого автора.
Не можна говорити про будь-яке «треба» у літературі. І коли йдеться про практику, то це радше внутрішня робота автора, його бажання перетворити письмо на стратегію свого духовного розвитку. Звичайно, що не можна добре писати без практики, вона потрібна, хоча й може бути дуже різною. Як у японців, які щодня по кілька годин займаються бойовими мистецтвами. Або ж як у американців чи європейців, які раз на тиждень ідуть у йога-центр, а потому живуть таким життям, що заперечує їхнє тренування.При тому, що це може бути і одне, й інше в тої самої людини — залежно від тем, які вона описує. Часом, знаючи, що цей текст буде для мене болісним, я його відкладав і волів не писати. А в одному з ранніх творів я написав: «Ця повість повинна написатися радісно і легко, щоби так само легко вона читалася». Вірю, що цей стан автора передається читачеві.

Звичайно, є випадки, коли навіть попри щоденну практику людям не вдається вискочити за межі своєї обмеженості й досягти бажаних результатів. Хоча деякі вміння однаково відшліфовуються. Особисто для мене важливо відчувати прогрес. Але я не можу сказати, що це є крива, яка зростає від якості. Йдеться радше про еволюцію, коли є зміни, новації, нові прийоми, коли виникають нові мотиви. Мені подобається розмаїття, і це спонукає мене не триматися одного, хай навіть дуже вдалого, шаблону. Письмо має проростати, як трави і дерева, часом зовсім некеровано.