Засновник платформи онлайн-курсів Prometheus: «За освіту завжди потрібно платити: грошима, зусиллями або часом»

В рамках нашого спецпроекту «Креативність в освіті» Іван Примаченко розповів про те, яке місце гуманітаристика займатиме в світі технологій, з чого варто починати освітню реформу та як онлайн-навчання може виховати відповідальність.

 Чому реформи треба починати з вимірювання глибини дна?

Якщо проаналізувати освітні реформи у різних країнах, то можна відстежити закономірність ― майже всюди відправною точкою була криза, визнана міністром чи реформаторами. Якщо глибину цієї кризи не окреслити на початку, то потім буде набагато складніше. Наприклад, виникне логічне запитання ― якщо все не так погано, то чи варто напружуватися заради чогось нового?

Освіта створює середовище, в якому людині з дитинства демонструють, що є правильним, що неправильним, що можна робити, а що ні. Це основа. Дуже складно пояснити щось про наслідки корупції громадянам, які вчилися 11 років у школі, а потім ще 6 років в університеті, де списування, дрібний хабар та завантажений з Інтернету чужий реферат ― це норма. Якщо людина провела у такій системі 17 років, то наївно запитувати, чому ж вона толерує корупцію? Толерує, бо вона росла в системі, у якій схвалювали корупцію. А система, де ти можеш робити що завгодно і не несеш за це відповідальності, ламає людей.

Як побудувати систему, яка прищеплюватиме інші цінності?

Аспектів багато. Перший – це повна перебудова педагогічної освіти та навчання вчителів. У нас зараз відбувається феноменальна ситуація ― абітурієнти з найнижчими балами вступають до педагогічних вишів. Тобто люди, які найгірше знають предмети, йдуть викладати ці предмети. Стратегічно важливо визнати цю кризу та перезаснувати українські педагогічні програми, привести їх у відповідність до світового стандарту.

Причому тут також важливе масштабування. В освітній спільноті є установка, що робити локальні невеликі речі ― це класна ідея. Так, але з іншого боку ми маємо боротися, щоб не окремі школи чи регіони отримали доступ до якісної освіти, а щоб освіта була для кожного. Звісно, це супервиклик. У мене немає ілюзій, що це станеться за рік. Проте вже є певні результати. Якщо знизу просуватимемо ідеї, прописуватимемо їх, а в кінцевому результаті самі заходитимемо на держслужбу, то зможемо змінити ситуацію централізовано.

Нащо потрібна гуманітаристика в технологічну еру?

Левова частка відкриттів, на порозі яких стоїть людство, базуватиметься на технологіях, зокрема, на штучному інтелекті. Проте маємо розуміти ― щоб ефективно їх розвивати, потрібні класичні гуманітарні дисципліни, починаючи від старої забутої етики. Нещодавно ми всі зіштовхнулися з масштабною етичною проблемою в соцмережах: кому належать дані, що з ними можуть робити компанії, що не можуть, як це регулювати? Люди почали перейматися, коли зрозуміли, який обсяг інформації вони надають стороннім організаціям. Ця етична проблема з теорії гуманітаристики перейшла в сувору практику, адже завдяки маніпуляціям з цими даними популісти часом навіть приходять до влади.

Класичні речі про вміння аналітично читати та вчитися, вміння критично мислити, яке завжди існує на перетині з філософією, стають дуже важливими. Машини не вміють займатися філософією. Тому, на мою думку, гуманітаристика не просто не втрачає актуальності, а навпаки. Найкращі фахівці у цій галузі будуть ще більш затребуваними найближчими десятиліттями.

Як ми житимемо без роботи?

Тут є інший виклик ― технології створюють ринки, де переможець забирає все. Умовно кажучи, нам не потрібна соцмережа, яка на другому чи третьому місці в рейтингу. Нам потрібна та, де найбільше людей і якою найзручніше користуватися.

Для інших компаній залишається менше місця та менше роботи (особливо високооплачуваної). Якщо можна найняти найкращих у світі дизайнерів для створення умовного айфону, яким користуватимуться сотні мільйонів людей по всьому світу, то що робити іншим дизайнерам? Я, звичайно, спрощую. Але це реальний виклик, коли найкращі фахівці у своїй галузі, зокрема, гуманітаристиці, стають надзвичайно впливовими та багатими, бо вони можуть масштабувати результати своєї діяльності на мільярди людей, а місця для середніх фахівців залишається все менше і менше. Це краще для найкращих і для споживачів. Але питання в тому, чи краще це для тих, хто за рівнем кваліфікації посередині та внизу? Вони втрачають роботу в багатьох галузях. З цього виникає суспільна напруга.

Чи може існувати суспільство, де робота є чимось необов’язковим?

Ми не звикли до цього, ми завжди мали працювати, щоб забезпечити себе. Звісно, в усі часи були якісь супербагатії, які отримали спадок, скажімо, і могли не працювати. Але їх мізер. Та що буде, коли людей, які не працюватимуть, стане сотні мільйонів? Це теж питання до гуманітаристики.

У часи економічної кризи люди більше думають про економіку, в часи війни ― про війну та переймаються питаннями життя та смерті. Коли вирішимо проблеми першого порядку, то, думаю, знайдеться багато часу на культуру. Можливо, вона навіть вийде на перший план. Зараз на Заході спостерігається таке явище, як культурні війни, коли різні цінності та бачення того, як суспільство має розвиватися, стикаються та стають головними рушійними силами, зокрема, й політичного процесу.

Як освіта переходить в онлайн (але не вся)?

Є два полюси. Наприклад, вчитися ІТ можна без проблем онлайн, маючи доступ до провідних університетів світу, викладачів тощо. Що стосується медицини, то там лише теорію можна вичитувати онлайн, практика можлива лише офлайн.

Проте більшість спеціальностей посередині, між цими полюсами. І всі вони виграють від змішаного навчання, яке дозволяє комбінувати найліпше з обох форматів. З онлайнового боку — це найкращі викладачі світу, інтерактивність, можливість зробити якісь дуже наочні речі, візуалізацію. З офлайнового боку ― це робота в групі, індивідуальні консультації, менторство. Змішане навчання неминуче.

Питання в тому, як перевести школу й університет з рівня, де викладають жорсткі алгоритми, сухі знання та факти, до такого закладу, де розвивають метакогнітивні здібності, навчають самостійності, психологічної саморегуляції, командній роботі та лідерству.

Чому освіта не буває безкоштовною, і чому це добре?

В Україні дуже легко отримати бюджетне місце в університеті, не докладаючи жодних зусиль. І це величезна проблема. Люди починають сприймати освіту, як радянські туристи — шведський стіл. Вони беруть цю вищу освіту не тому, що вона їм потрібна, а тому, що дають, ― чому б не взяти. У результаті маємо велику кількість студентів, яким нецікаво вчитися, вони не хочуть і не докладають багато праці. Не через те, що вони нерозумні, просто їм це не потрібно. Окрім того, вони витрачають величезні державні кошти, які можна було би переадресувати на підвищення зарплат, нове обладнання для лабораторій тощо.

Освіта завжди платна. За неї хтось має платити: сама людина, платники податків, спонсори, донори. Навіть якщо це волонтерські курси, то волонтери за них платять своїми зусиллями та часом. І це слід розуміти.

 

СПЕЦПРОЕКТ«КРЕАТИВНІСТЬ В ОСВІТІ»: ДЛЯ ТИХ, ХТО ЛЮБИТЬ ПІЗНАВАТИ СВІТ І НЕСКІНЧЕННО ЗАЙМАЄТЬСЯ САМООСВІТОЮ

Партнерами спецпроекту стали: спільнота для навчання та викладання «Вище», Британська Рада в Україні, Pearson и Dinternal Education в рамках проведення Креативного Кампусу для викладачів університетів.
Актуально в інших розділах: