Ілюстрації мали експонувати у Львові та Вінниці, проте через погрози та з міркувань безпеки довелося скасувати. Тепер усі роботи є в онлайн-доступі, а виставку можна показати будь-де, якщо написати до музею.

Ми поговорили з кураторкою виставки та співробітницею музею Анастасією Аболєшевою про ідею проекту, мистецтво у публічному просторі та чому образ Шевченка досі лишається недоторканним.

Про виставку

Виставку «Квантовий стрибок Шевченка» вперше експонували влітку 2018 у нашому музеї. Тоді до постерів ми ще придумали багато інтерактивних і дитячих елементів – розмальовок, ігор, лекцій і занять.

Колеги звикли, що в музеї постійно проходять різноманітні неординарні виставки сучасного мистецтва, тому їх мало чим здивуєш. У нашому музеї є певний уявний поділ на дві території, які дуже рідко перетинаються: експозиція, яка зазнає мінімальних змін і втручань, і виставкові зали (особливо атріум) із яскравими, масштабними проектами. І «Квантовий стрибок Шевченка» – це якраз виставка, яка намагається об’єднати ці дві території, об’єднати форму та зміст.

Спільна емоція від виставки колег молодших і старших – це радість і сміх.

Я вважаю, що подібні виставки – один із ключових механізмів, які можуть повернути інтерес до постаті Тараса Шевченка. Адже у більшості із нас ставлення до нього було травмовано шкільними уроками української літератури.

Музеї звикли до того, що є серйозними науковими інституціями, і тому вони часто дистанціюються від легкої та іронічної комунікації з відвідувачем, бояться здатися смішними, щоб не втратити свого поважного статусу. А дарма! Це, звичайно, ризикований крок, але він значно зменшує прірву між живим відвідувачем та ефемерним музеєм. Цього ми намагалися досягти, проводячи виставку і під час щоденної комунікації з нашою аудиторією в соціальних мережах.

Про вихід у публічний простір та аудиторію

Музей часто сприймають як закритий елітарний простір, а нам завжди хотілося вийти в народ, до публіки – отримати їхній фідбек, очікування, враження (чого з лишком вдалося проекту «Квантовий стрибок»). Цитатою Шевченка чи його автопортретом ми ніякої реакції не отримаємо – люди не захочуть прийти до музею, почитати чи загуглити Шевченка. А такою постмодерністською грою-загадкою у пошук співпадінь – зможемо зацікавити принаймні молодь.

Саша самостійно зв’язався з колегами з метрополітену, а далі музей взяв на себе комунікацію на рівні держорганів. Насправді це було відносно легко, у нас був готовий опис проекту, ілюстрації, свою роль зіграла репутація музею, а ще наближався «шевченківський березень». Звичайно ж, без підтримки Наталки Макогон (радниці голови Київського метрополітену – прим. ред.) нічого б не відбулося, за що ми їй дуже вдячні. Проект одразу позиціонувався як соціальний і просвітницький, і буквально за два тижні перемовин і бюрократичних домовленостей ми розпочали монтаж виставки. Для музею це просто колосальний успіх і можливість, оскільки денний пасажиропотік станції 17 000 осіб, що відповідає ледь не кількамісячній кількості відвідувачів музею.

Насправді менеджери чи піарники дуже часто бояться звертатися до таких топових організацій-гігантів. Але я раджу не боятися, тому що, навіть якщо ви отримаєте відмову – це ваш досвід. Головне – не стояти на місці.

Я люблю повторювати, що аудиторія музею Шевченка полярна. Якщо спростити, то це ті, хто готовий до осучасненого Тараса Григоровича, до наших експериментів, до виставок на проблемні теми, навіть до певних моральних провокацій, і «традиціоналісти», які цього всього не сприймають, які приходять за класичним Шевченком, за рушниками і за Кобзарем. І наше завдання – не втратити ні одних, ні інших. Задовольнити ці полярні очікування від музею дуже важко та й усім не вгодиш, але ми щиро намагаємося.

Ще рік тому я дуже неадекватно реагувала на будь-які негативні коментарі на адресу музейних проектів і приймала їх близько до серця, пропускаючи через себе. Під час виставки «(Р)еволюція міфу:трансформація кобзарства у XIX – XXI століттях» ми намагалися вступати з диванними коментаторами в довгі діалоги, аргументували, заспокоювали. Але це не давало жодного результату. Це не була об’єктивна критика, а просто коментарі з ключовими словами «наруга», «паплюження», «пророк», «нищення музею» тощо. Зараз реагуємо на це вже значно легше, тому що маємо армію прихильників і розуміємо, що діалог із більшістю невдоволеної аудиторії неможливий. У нас просто тотально різне світобачення, різні цілі, різне культурне сприйняття. Заспокоюємо себе тим, що просто потрібно більше часу, тоді люди стануть відкритішими до нового і не сприйматимуть «вихід із зони морального комфорту» як посягання на їхні національні символи.

Про знищення виставки та цензурування

Ми ніколи не думали, що ці роботи можуть фізично понищити. Так, ми стовідсотково очікували словесного та морального обурення, можливо, дрібного вандалізму у стилі «розписування підручників з укрліт», але точно не різання їх ножем.

Сама ситуація коли людина (Юрій Хорт, праворадикал, який знищив виставку в київському метрополітені – прим. ред.) стверджує, що Кобзаря та символ українства (відповідно і всіх українців) принижують такими ілюстраціями, але у нього одночасно піднімається рука на нищення цього нацсимволу, здається, мені абсурдною логікою з подвійними стандартами.

Першою роботою, яку знищили, був «Йодашенко» – Шевченко в образі магістра Йоди з «Зоряних Воєн». Тоді це був просто агресивний вияв неадекватної реакції людини в стані алкогольного сп’яніння на ілюстрацію, яку якраз монтували. Я кілька хвилин намагалася вести з цією людиною діалог, запитувала, що саме обурює та чи читав він опис проекту й підписи під ілюстраціями. Але у відповідь отримала монолог у стилі «це ж наруга над пророком, паплюження тощо».

Портрет Шевченка у стилі художниці Фріди Кало знищили наступним, але ми безпосередньо не бачили цього. «Радикали» дуже обурювалися з приводу цього образу, мовляв, вона коханка Троцького, жінка легкої поведінки, комуністка тощо. Насправді ще на старті проекту я дуже просила, щоб Шевченко хоч десь був в образі жінки. І Фріда, як художниця з важкою травматичною долею, з любов’ю до автопортретів та до етнічних мотивів здається нам підходящим образом.

У головах людей є певні непорушні мантри, канони та традиції. Шевченко – один з них. Чому він символ українства, наш Пророк і Великий Кобзар, батько нації – пояснити це буде важко навіть більшій частині наших музейників. Але це потрібно робити, щоб зрозуміти, хто ми є, що з цього, що у нас справді резонує, а що – просто ідеологічно привнесено кимось ззовні. Це складний шлях, і люди бояться йти ним. Тому багатьом простіше прийняти вже готове і жити за правилами.

Нас критикували за те, що ми опустили руки і здалися на поталу вандалам. Однак коли постало питання щодо безпеки музею, співробітників і відвідувачів, ми не могли діяти інакше. Захищати роботи та своє бачення – це одне, а боятися за своє життя чи цінність експонатів – це вже зовсім інше. Тому ми обрали третій шлях для життя проекту – максимальне розповсюдження та тотальне тиражування. Зараз ви вже можете передзамовити значки з образами виставки від Nevpynno, скоро можна буде також придбати шкарпетки та футболки. Ми працюємо над переведенням виставки в онлайн-формат. Так вона стане доступною кожному, і її не можна буде знищити. У подальших планах – випуск листівок і книжки або коміксу. 

Чим більше люди ходитимуть до нашого музею та думатимуть перш за все своєю головою, вмикаючи критичне мислення, тим скоріше Тарас Шевченко перестане бронзовіти в їхніх очах.