Замість передмови

Влітку цього року в Україні завершився безпрецедентний за масштабом конкурсний відбір проєктів у сфері культури в рамках державної програми «Тисячовесна». Це президентська ініціатива підтримки української культури з бюджетом біля 4 мільярдів гривень. Програму реалізують Мінкульт та Офіс Президента, а адмініструють Держкіно та Держмистецтв України.

На конкурс подали 2634 заявки. На другому етапі відбору – пітчингу – змагалися більше 1200 проєктів. Оцінювали їх 180 експертів, в тому числі міжнародні. 

До перемоги рекомендовано 680 проєктів у семи категоріях. Серед яких 144 проєкти сучасної музики, 133 перформативного мистецтва, 91 ігровий фільм і серіал, 77 проєктів візуального мистецтва, 70 документальних фільмів і серіалів, 30 дитячих та анімаційних проєктів і 135 аудіовізуальних шоу та відеороликів для соцмереж.

Вже на наступний день після завершення пітчингів соцмережі та медіа спалахнули негативом. Учасники відбору ставили під сумнів прозорість конкурсних процедур і чесність розподілу коштів. Найбільша кількість незадоволених у секторах, які стосуються кіновиробництва. Головною проблемою називають відсутність у відкритому доступі детальної інформації про проєкти, які пройшли, і конфлікт інтересів експертів, проєкти яких змагалися в тих же категоріях, котрі вони оцінювали. 

Вже очевидно, що Міністерство культури не буде переглядати результати конкурсу, проте на наступний рік обіцяють врахувати всі зауваження. Яким чином? Ймовірніше за все на етап пітчингів допустять меншу кількість учасників, а до правил конкурсу додадуть список формальних обмежень для експертів. 

Проте чи вирішить подібне пересування ліжок проблему розриву між українським кінопродуктом і українським глядачем – сумнівно. 

Але як би не сталося - українське кіно потрібно дивитися. 

Чому?

Українське кіно потрібно дивитися. Навіть якщо спосіб, у який держава вирішує, що саме має бути зняте, викликає багато запитань. І навіть якщо результати чергового великого конкурсу змушують представників кіноіндустрії говорити не стільки про майбутні фільми, скільки про правила гри, експертів, прозорість і відповідальність державних інституцій.

Бо проблема «Тисячовесни» не в самій ідеї витратити кошти бюджету на український культурний продукт. Така необхідність очевидна. росія вкладає мільярди доларів у культуру, і в умовах війни необхідність державної підтримки українських виробників контенту не підлягає сумніву. Питання в іншому: хто саме має отримувати ці кошти, за якими правилами і в чиїх інтересах вони мають працювати.

То що пішло не так на «Тисячовесні»?

Від початку «Тисячовесна» називалася «1000 годин контенту» і мала на меті виробництво великої кількості українського культурного продукту. Більше того, критерії та вимоги до пакета первинних документів на конкурс були достатньо лояльними. Це мало відкрити шлях у культурний простір великій кількості нових гравців. А разом із ними - новим темам, новим іменам, новим способам говорити з українською аудиторією.

Але в реальності на перепоні добрих намірів Мінкульту, стало сумнозвісне слово «якість», за допомогою якого в Україні було поховано вже не один десяток важливих ініціатив у сфері кіно. Цим поняттям із апломбом оперують й деякі експерти «Тисячовесни», розповідаючи про те, що даний конкурс - це певний рівень і не всім доступно до нього дотягнутися.

Паралельно існує улюблений рефрен багатьох представників української влади та кіноіндустрії, котрий часто підхоплюють журналісти: Україна не знімає кіно на рівні Голлівуду, дайте стільки грошей, скільки дають у Голлівуді, - і ми знімемо вам Голлівуд. Проте ніхто не відповідає на питання, для чого і як знімати Голлівуд в умовах війни в Україні.

Ніде у світі - можливо, крім Китаю, - національне кіно не створюють із постійним прагненням перевершити американську кіноіндустрію. Усюди національні аудиторії прекрасно дивляться своє кіно, не порівнюючи його з голлівудським. І це нормально. Голлівудські блокбастери - це один досвід, національне кіно - інший. Головною перевагою якого є близькість культурного коду вітчизняного кінопродукту до глядача.

Український глядач не віддає перевагу українському кіно не тому, що українське кіно апріорі гірше. Воно просто малодоступне. І навіть проблема низької обізнаності про українські фільми не є першочерговою. Онлайн-платформи з платним доступом обслуговують лише один сегмент загальної аудиторії. А решта глядачів, особливо в громадах, мають значно легший доступ до російського контенту, ніж до українського.

Достатньо ознайомитися із програмою українських телеканалів в День тридцятип’ятиріччя Незалежності. В ефірі максимум один-два українські фільми. На Суспільне Культура серед іншого демонстрували серіал про Марію Антуанетту. Тематика українського кіно, яке пішло до святкового ефіру, абсолютно не відповідала контексту. Комедії «Песики», «Збори ОСББ» чи серіали, зняті до 2022 року, очевидно, не той контент, який співвідноситься з відзначенням Дня відновлення нашої Незалежності. 

При тому, що після 2022 року в Україні створено багато актуального гарного ігрового та документального кіно про війну, історію, соціальні проблеми. Але в широкому ефірі - майже нічого.

Даний факт яскраво ілюструє слабкість українських державних інституцій у сфері культури, які багато років вкладають кошти у створення українського контенту, проте не можуть створити умови для його масового розповсюдження, перекладаючи всі проблеми із доступом до теле та кіноекранів на авторів. Але українська культура – це поки що не та сфера, де можуть діяти правила вільного ринку. І ми до цієї тези ще повернемося. 

А поки що саме слабкість державних інституцій, а не наявність чи відсутність грошей на культуру, є однією з головних проблем «Тисячовесни».

Під час організації конкурсного відбору «Тисячовесни» припустилися кількох принципових помилок

Перша – не до кінця зрозумілий статус експертів. Згідно з чинним законодавством, експерти не мають права приймати рішення про розподіл бюджетних коштів. Для цього в усіх органах, які проводять подібні конкурсні відбори, є спеціальні, визначені законом утворення: Рада з державної підтримки кінематографії при Держкіно, Дирекція та Наглядова рада Українського культурного фонду.

Для «Тисячовесни» це Міністерство культури - або ні? Якщо ні, тоді хто?

На всіх етапах відбору Міністерство максимально уникало декларування того, що відповідальність за фінальні рішення лежатиме саме на ньому. Складається враження, що до останнього планувалося перекласти всю відповідальність на експертів. Але скандал, який почався разом з оголошенням результатів пітчингів, показав, що це неможливо.

І не тому, що експерти такі корумповані та погані. А тому, що всі, хто вивчав в університеті економічні дисципліни, знають: вільний ринок у процесі своєї саморегуляції нехтує принципами соціальної справедливості.

Іншими словами, якщо бізнесам і бізнесменам, які працюють у сфері культури, дати можливість розподілити між учасниками галузі бюджет у 4 млрд грн, вони зроблять це, керуючись власними інтересами, а не потребами українського суспільства і необхідністю перемоги над росією в інформаційній війні.

Було б дивно, якби було інакше, адже саме для цього й придумали державне регулювання економіки, у тому числі ринкової економіки. І це відомо навіть студенту-першокурснику. Тому Мінкульт не мав права відходити вбік і брати на себе лише функції адміністрування та організації конкурсу. 

Окрема тема - витоки інформації та комунікації організаторів конкурсу в період між оприлюдненням оцінок другого туру і пітчингами, а також безпосередньо під час пітчингів.

Вже відомо, що певна частина заявників знала зміст зауважень експертів після першого туру оцінки і могла підготувати відповіді на них до пітчингу. Решта – не знала. Іншим учасникам було відоме їхнє місце в рейтингу після пітчингу ще до того, як оприлюднили результати.

Неможливо зупинити неформальні комунікації в галузі, де всі всіх знають. А значить необхідно робити такі речі максимально прозорими на всіх етапах.

Друга проблема - сама модель експертного оцінювання.

Чимало експертів, з невідомих причин, як під час оцінок, так і під час публічних пітчингів, прийняли на себе роль, котрої на них ніхто не покладав, - роль «вартових української культури» і її охоронців від «зайд» та «скверни».

Під «скверною» малося на увазі все, що хоч якось було незрозуміло експертам.

Тобто це не експерт не впорався зі своєю роботою, не прочитав документи, не перевірив додаткову інформацію і прийшов на пітчинг непідготовленим. Це заявник не здогадався наперед, що саме не опрацював експерт, і не пояснив за відведені на все про все 5 хвилин.

Але експерт, насправді, - це передусім технічна функція. Це людина, яка уважно читає поданий пакет документів, за потреби самостійно шукає і досліджує додаткову інформацію та оцінює відповідно до правил конкурсу та критеріїв організатора. Дуже важливо – оцінює саме подані документи, а не власні думки, припущення, непідтверджені фактами застереження і не претендує на співавторство проєкту (бо є й такі, які вважають, що імена експертів потрібно вказувати у фінальних титрах). Після цього експерт письмово у висновку та усно на засіданні комісії обґрунтовує свою позицію. Це велика кількість годин скрупульозної роботи. 

Експерти, відібрані Мінкультом, ніколи не зізнаються, скільки насправді часу вони присвятили роботі із заявками. Але це все зайняті люди, і навряд чи хтось із них скасовував зустрічі, поїздки та інші справи. Цікаво було б побачити реальний облік їх праці. Дуже схоже на те, що для контролю цього показника система оцінювання повинна мати функцію логування екранного часу та дій, як це робиться для фрілансерів, щоб можна було зрозуміти, скільки насправді часу експерт провів, оцінюючи проєкти, і що саме він робив.

До речі, абсолютно не дивує, що близько 40% проєктів, рекомендованих до фінансування, афілійовані з експертами. І питання не в корупції чи конфліктах інтересів, адже доведених фактів зараз немає.

Проблема в іншому. Експерти «Тисячовесни», стурбовані своєю високою місією охоронців української культури, в переважній більшості не змогли світоглядно вийти за рамки особистісного сприйняття і оцінити проєкти не з позицій власних уподобань, а з позицій їхньої необхідності різним цільовим аудиторіям в Україні. Тобто експерти підмінили інтереси цільової аудиторії проєктів, які змагалися, собою та власними уподобаннями.

А тому, звісно, ті, хто презентував проєкти, які задовольняли культурні потреби самих експертів як цільової аудиторії, мав вищі шанси пройти.

Вигадана елітарність, якою наділяють себе члени експертних рад (і це системна проблема експертних рад в Україні), виражається в тому, що існують вони, які краще знають, що потрібно аудиторії, і є глядачі - щось на кшталт сірої маси, яка свідомо може обирати для перегляду лише комедії. А єдиний доказ цьому - те, що комедії окупаються в прокаті. Звичайно окупаються, бо вони відносно недорогі у виробництві, порівняно з іншими жанрами. Та і керівництво продакшенів добре розуміється на цій тематиці. А для роботи зі складнішими темами всім треба вчитися: і продакшенам, і експертам.

Люди, які працюють в українському медіабізнесі, мають десятиліття досвіду роботи з росіянами або в росії. Так працювала індустрія у 2000-х. І частина представників цієї індустрії досі не бачить відмінностей між українською та російською аудиторіями та продовжує просувати в Україні ті самі техніки дебілізації суспільства, що й до повномасштабного вторгнення.

Не можна не згадати ще одну принципову проблему «Тисячовесни» - спробу оцінювати український культурний продукт за критерієм його зрозумілості та цікавості європейському глядачеві.

Щоб українська культура рухалася в Європу, нам не потрібно знімати кіно для європейського глядача. Нам потрібно, щоб процедури, які проводять українські державні органи в сфері культури, були прозорими і європейськими. 

Міжнародні експерти не можуть повноцінно оцінювати український конкурс, адже вони не знають мови і не можуть прочитати документи. А будь-яка вимога перекладати матеріали для того, щоб іноземний експерт міг їх оцінити, - це дискримінація і приниження українського заявника.

На додачу, іноземні експерти не володіють українським контекстом. Тому теми, які важливі для них, можуть не цікавити українців, і навпаки.

Окремо звучать питання - і навіть не питання, а саркастичні зауваження - щодо того, як міжнародні експерти оцінюватимуть проєкти, присвячені українській історії. 

І взагалі, важко уявити, щоб французький чи іспанський режисер знімав кіно, спрямоване на польську чи скандинавську аудиторію, тому що саме цього від нього очікує уряд його держави. Національна культура існує не для того, щоб бути зрозумілою комусь зовні. Вона передусім має панувати і розвиватися всередині країни, а вже потім – йти назовні. Спочатку протекціонізм, а вже потім – експансія, а не навпаки.

Два слова про ефективність

Більшість із тих, хто перебуває у списку переможців конкурсу (нагадаємо, у цій статті говоримо про категорії, пов’язані із кіновиробництвом), а особливо ті, що претендують на найвищі бюджети, стабільно отримують державне фінансування. Але який результат дає це фінансування в контексті задач, котрі держава ставить перед культурою в умовах війни? І хто саме має фіксувати ці результати? 

В реальності Україна системно програє інформаційну війну. Українські діти (не всі, звичайно) кидають каміння у військових. Значний прошарок населення демотивований. росія продовжує вкладати мільярди в культурний продукт, який формує альтернативну реальність всередині країни, та має потенціал впливу назовні. Тож наша держава справді повинна фінансувати кіно.

Але якщо всі гроші знову отримують ті самі люди, які вже роками працюють у системі, і їх контент не приносить суспільству жодної користі як інструмент інформаційної політики в умовах війни, виникає просте питання: а навіщо тоді був потрібен конкурс із лояльними вимогами, який нібито мав привести в культурний простір нових гравців?

Висновки? Їх кілька

Державна культурна політика не може будуватися на принципі «я експерт – я знаю, що вам потрібно». Бо неможливо знати, що потрібно кожному глядачеві. 

Завдання держави - створити умови, в яких різні виробники можуть створити багато українського кіно, а різні глядачі, на різних платформах, вільно його подивитися. 

Головний результат «Тисячовесни» сьогодні - не лише те, що протягом наступного року мають бути реалізовані 680 культурних проєктів. І не те, що на наступний рік вже анонсовано новий конкурс. Це дуже наочна демонстрація того, наскільки слабкими залишаються українські інституції в умовах війни, коли їм потрібно не просто освоїти великий бюджет, а сформувати справедливі правила для цілої галузі та змусити галузь поставити інтереси суспільства та держави вище за доходи бізнесу.

І все ж це не причина перестати дивитися українське кіно.

Навпаки

Його потрібно дивитися - документальне й ігрове, масове й авторське, смішне й незручне, те, що подобається, і те, що дратує. Потрібно вимагати його в кінотеатрах, на телебаченні, на платформах, у громадах, у школах. Бо тільки так ми можемо витіснити ворожий контент із нашого інформаційного простору і з нашої свідомості.