Від ліри до уламків скла: як війна змінює українське мистецтво
«Це буде мій монолог», — каже лірник і ветеран Тарас Козуб. Він сам пропонує режисерці Театру ветеранів Ользі Семьошкіній зіграти на лірі замість розповідати свою історію словами: «Я не можу розказати свою історію, не розказавши про батька. Якщо я розкажу про батька — у вас не вистачить часу на виставу».
У селі Стайки у Тараса залишилася батькова майстерня: дерев’яний верстак, саморобний циркулярний верстат, заготовки для цимбалів. Із цієї майстерні починається історія музики, яку Тарас грає сьогодні.
Це одна з чотирьох історій другого сезону документального проєкту «Новий коd_» авторки й режисерки Марини Чанкової. Його герої — ветерани й чинні військовослужбовці російсько-української війни: лірник Тарас Козуб, поетка Олена Герасим’юк, репер Михайло Правильний і письменник Сергій Жадан. Фільми не обмежуються інтерв’ю: камера йде за героями до майстерень, на репетиції, концерти, до книгарень і мистецьких просторів. Там особисті історії стикаються з тим, що війна змінила у звичному житті.
Тарас Козуб з акторами Театру ветеранів під час виходу на біс після вистави «Енеїда». Івано-Франківський драмтеатр імені Івана Франка, 16 червня 2026 року. Фото: Марина Чанкова.
Власна історія і власний спосіб її розповісти
Після смерті батька Тарас шукав музиканта, який допоміг би розібратися з налаштуванням інструмента. Так потрапив до коледжу кобзарського мистецтва. Згодом почав сам виготовляти ліри. На одній грає, ще одна — у його вчителя Володимира Кушпета. «Для мене це наставник, учитель, приклад чесного життя», — говорить Козуб.
Тарас Козуб-Лірник із лірою власного виготовлення в гостях у свого вчителя — кобзаря й педагога Володимира Кушпета. Київська область, 2026 рік. Кадр із документального проєкту «Новий коd_».
Після поранення Тарасові довелося пристосувати ліру для гри однією рукою. А Театр ветеранів став для нього новим, незвичним середовищем. «Я жив у своїй такій бульбашці майстерні, якогось свого кола музикантів», — згадує він. Спочатку репетиції та поїздки виснажували настільки, що хотілося все кинути. Але після першої вистави Тарас відчув відгук публіки, а в колективі знайшов спілкування, якого, за його словами, не мав у звичному житті.
На гастролях, почувши про одномісний готельний номер, він одразу знаходить перевагу: «Шикарно, я можу на лірі грати скільки захочу». Дорога втомлює його, галасливий колектив теж дається непросто. До музики такої претензії немає.
Тарас награв режисерці кілька творів, а вона обрала ті, що увійшли до постановки. Тепер він перелічує міста й театри, де виступав із колективом: Чернівці, Черкаси, Івано-Франківськ, київські сцени. «Тобто йде ліра на великій сцені. Ну, це ж круто, як на мене».
На репетиціях учасників просять одразу говорити, якщо щось незручно чи комусь стало зле. Є місце для втоми й жартів, а режисерка Ольга Семьошкіна шукає спосіб роботи з кожним. Особистий досвід ветеранів впливає не лише на виставу, а й на те, як її створюють. Тарас сам визначив форму свого монологу — він звучить на лірі.
«Мені важливо, щоб глядач помічав у героях проєкту „Новий коd_“ творчість, характер, взаємини. Водночас наше око має звикати бачити людей з інвалідністю на сцені й у повсякденному житті. А наше завдання як авторів — підійти до історії кожного з особливою увагою, зуміти розкрити особистість», — говорить Марина Чанкова.
Тарас Козуб та актори Театру ветеранів під час роботи над виставою «Енеїда». Івано-Франківськ, 2026 рік. Фото: Марина Чанкова.
Збережені тексти і втрачені архіви
«Моя творчість стала іншою. Я почала писати для інших людей», — каже поетка Олена Герасим’юк. Її ставлення до тексту змінилося після досвіду служби в медичному батальйоні «Госпітальєри», до якого вона долучилася 2017 року. Тепер одним із пріоритетів називає «текст, який може працювати поза папером». У фільмі Олена у журі поетичного слему й уважно слухає, як молоді автори читають свої вірші перед залом.
На Книжковому Арсеналі Олена разом із Павлом Матюшею представляє перформанс «Відлуння / Echoes», присвячений митцям, які загинули або зникли безвісти. Лунають твори, імена та історії обірваних життів. Серед них — поетка й військова Катерина Роговик, яка загинула в Маріуполі. За словами Герасим’юк, її поезію було знищено в місті під час російських атак.
Олена Герасим’юк і Павло Матюша під час перформансу «Відлуння / Echoes» проєкту «Недописані». Книжковий Арсенал, Київ, травень 2026 року. Кадр із документального проєкту «Новий коd_».
Тож не за кожним іменем є книжка, яку можна відкрити. Збережені твори ще можна знайти, видати, прочитати вголос. Там, де не вціліли й тексти, доводиться збирати свідчення про саму людину. Втрата охоплює і ненаписане, і вже створене, що не збереглося.
Меморіальний проєкт «Недописані» почався зі списку загиблих колег у літературній галузі. «Це список втрат по спроможності нашої нації творити словом», — пояснює Герасим’юк. Одна команда не може розповісти про кожного. Тому Олена звертається до колег: «Ми закликаємо брати наш список, робити свої проєкти, не питати у нас дозволу, просто робити. Тому що це пам’ять, яка триває далі».
Повернутися до себе
Якщо Олена Герасим’юк збирає свідчення про чужі життя й втрачені тексти, то репер, письменник і військовослужбовець Михайло Правильний досліджує, як формувалася його власна культурна пам’ять. Він говорить про зросійщення не як про абстрактну проблему, а як про особистий досвід — мову, музику й тексти, серед яких виріс.
У його проєкті «Додому» поєднуються музичний альбом, моновистава і книга «Додому: Історія мого зросійщення». Це спроба розібратися, як російська культура ставала частиною повсякденності й що означає свідомо переглянути ці звички. У коментарі про першу частину альбому виданню rap.ua Міша наголошував, що протидія російському культурному впливу — «це теж війна, тільки інформаційна».
Михайло Правильний під час вуличної презентації проєкту «Додому». Львів, квітень 2026 року. Кадр із документального проєкту «Новий коd_».
У документальному епізоді ця розмова виходить за межі книги: Міша працює в студії, виступає, зустрічається з представниками українського комікс-середовища. І музика, і комікси тут стають способом розповідати українські історії власною мовою та власними образами.Для Міші «Додому» — не тільки назва альбому й книжки. Це ще й запитання до самого себе: що зі звичного культурного світу він хоче залишити, а що — переосмислити.
Михайло Правильний працює над настільною грою «Компас нормальності». Львів, 2026 рік. Кадр із документального проєкту «Новий коd_».
Харків змінює місця зустрічей
У студії Радіо «Хартія» двоє військовослужбовців — письменник, поет і музикант Сергій Жадан та актор і режисер Михайло Озеров — обговорюють, де тепер можна грати вистави. У харківському театрі імені Шевченка експериментальну сцену облаштували в колишньому гардеробі. Іншим колективам доводиться працювати у дворах і підвалах, орендувати приміщення й шукати нові майданчики.
Жадан згадує і харківський оперний театр, де підвал пристосували для безпечнішої роботи та зустрічей із публікою. «Підвали, подвір’я, метро, якісь переходи, коридори», — перелічує Жадан місця, де харківські митці шукають можливості продовжувати роботу. Для нього Харків лишається місцем творчості попри обстріли.
Серед таких місць — «КнигоУкриття» Олександра Савчука. Під час війни видавець відкрив у Харкові книгарню-кав’ярню, продовжує видавати книжки й проводити події. «Це, звичайно, викликає величезну подяку, і повагу, і захват», — каже Жадан. Для нього важливо, що ця робота триває саме тут, для харків’ян.
«Мені важливо показати людей, які знаходять ці рішення, та глядачів, яким потрібні ці зустрічі. Можливість проводити вистави чи виставки у Харкові потребує щоденних зусиль», — зазначає авторка фільму Марина Чанкова.
Сергій Жадан і Михайло Озеров біля інсталяції Єгора Кучерука «Точка зору» (2025) на виставці «Фрагмент поліфонічного пейзажу». Куратор — Віталій Матухно. ЄрміловЦентр, Харків, серпень 2026 року. Кадр із документального проєкту «Новий коd_».
У ЄрміловЦентрі, на виставці «Фрагмент поліфонічного пейзажу», розмова переходить до дому, куди неможливо повернутися. В інсталяції «Точка зору» Єгор Кучерук поєднав землю, привезену з Краматорська, та відео неба над місцем, де взяв цю землю. Жадан згадує, як 2019 року забрав із рідного Старобільська маму й родинний фотоальбом: «Це те, куди вміщається все життя. Те, що візуально можна показати, згадати».
Харківська художниця Валентина Гук працює з іншим матеріалом, який залишає війна, — склом із вибитих вікон. Першу мозаїку вона зробила з уламків після удару поблизу власного будинку. Згодом забрала розбите скло з кав’ярні Makers, склала з нього роботу й повернула до закладу.
Валентина миє уламки й складає з них дерева життя, намагаючись повертати мозаїки ближче до місць, звідки взяла скло. Та вона радіє дням без нових руйнувань — навіть якщо тоді немає матеріалу для наступної роботи. За її словами, вона залюбки обходилася б без такого мистецтва.
Пам’ятати Ніку
З молодою харківською художницею й поеткою Веронікою Кожушко Жадан познайомився після початку повномасштабного вторгнення. Вона показала йому свої малюнки. Потім були виставка в покинутому будинку, концерти, літературні вечори й зустрічі з її друзями.
«Вони з усіма знайомилися, дуже так жадібно відкривали для себе весь світ», — згадує Жадан. Він розповідає, як ця молода компанія відкривала Курбаса й Йогансена, як її учасники почали самі писати, робити виставки, ставити вистави.
30 серпня 2024 року Ніка загинула внаслідок російського удару по Харкову. Жадан розповідає, що підтримує зв’язок із її батьком і вони продовжують знаходити нові тексти Ніки. «Тому от ми її книжку видали, і малюнки її друкуємо, і виставки робимо», — говорить він. У 2025 році вийшла збірка її творів «Час починати танго», яку упорядкував Жадан.
Благодійний фонд Сергія Жадана разом із фондом «Ніка Генерація» та Харківським літературним музеєм заснували премію «Генерація Ніка» для молодих художників і літераторів. Жадан пояснює, що важливо було не залишати пам’ять про Ніку лише травматичною, а зробити так, щоб вона працювала «на її покоління, на її друзів, на майбутнє».
За день до загибелі вони бачилися в ЄрміловЦентрі. Лише привіталися — поговорити не встигли. «А за пару годин до її загибелі вона мені прислала свій малюнок. Ми з нею ще перекинулись кількома словами. Ну і все. Потім я отримав інформацію від її тата, що вона загинула», — згадує Жадан.
Телефон у сцені, де Сергій Жадан згадує останнє листування з Веронікою Кожушко. Харків, серпень 2026 року. Кадр із документального проєкту «Новий коd_».
ПЕРЕГЛЯНУТИ
Проєкт «Новий коd_» (Сезон 2) створено за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Мистецтво в кадрі». Партнери другого сезону проєкту —ТОВ «Авіокон Проект» та ТОВ «Маркер Медіа». Англомовну адаптацію проєкту «Новий коd_» реалізовано за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Мистецтво в кадрі» у 2026 році.
